Це не мистецтво аутсайдерів,
це — мистецтво
Das ist nicht Outsider Art,
das ist Kunst
Ще донедавна в Україні існувала тотальна незрілість щодо прийняття та осмислення інклюзивних тем. Ця стигма існувала не тільки
у сфері буденного, але й у культурній спільноті,
де саме мистецтво художників з особливостями розвитку було витіснено на периферію — маргінального мистецтва чи арт-терапії. Відсутність широкої публічної дискусії
у професійній мистецькій площині навколо тем ар брюту та мистецтва аутсайдерів було характерною для українського суспільства аж до 2010-х років. Ситуація почала відчутно змінюватися протягом останнього десятиліття. Паралельно з процесом дестигматизації
і деекзотизації психіатрії відбувається кілька масштабних проектів, кожен із яких по-різному проявив тему інклюзії.
у сфері буденного, але й у культурній спільноті,
де саме мистецтво художників з особливостями розвитку було витіснено на периферію — маргінального мистецтва чи арт-терапії. Відсутність широкої публічної дискусії
у професійній мистецькій площині навколо тем ар брюту та мистецтва аутсайдерів було характерною для українського суспільства аж до 2010-х років. Ситуація почала відчутно змінюватися протягом останнього десятиліття. Паралельно з процесом дестигматизації
і деекзотизації психіатрії відбувається кілька масштабних проектів, кожен із яких по-різному проявив тему інклюзії.
Bis vor kurzem war die Ukraine überhaupt nicht bereit, das Thema Inklusion wahrzunehmen und zu verinnerlichen. Dieses Stigma war nicht nur im Alltagsleben, sondern auch in der Kulturszene zu beobachten, wo Künstler*innen mit besonderen Ansprüchen an die Peripherie der kulturellen Entwicklung gedrängt und ihre Werke als marginale Kunst oder Art-Therapie wahrgenommen wurden. Das öffentliche Leben in der Ukraine war bis hin zu 2010 dadurch geprägt, dass es keine breite öffentliche Diskussion rund um das Thema Art Brut und „Außenseiter“-Kunst in der professionellen Kunstszene gegeben hat. Nur im letzten Jahrzehnt ist es zu einem Umbruch gekommen. Zeitgleich mit der Entstigmatisierung und De-Exoticization in der Psychiatrie werden einige umfassende Projekte ins Leben gerufen, in denen das Thema Inklusion jeweils auf unterschiedliche Art zum Ausdruck kommt.
| Courtesy - Mykhaylo Melnychenko |
Українське мистецтво: перші спроби поглиблення у контекст
Художні проєкти Аут, що постали трьома виставками у 2010, 2011 та 2013 роках, показали завершені погляди на аутизм. Перший проєкт постав під кураторством Оксани Грищенко та Тетяни Гершуні та долучив художників спільно створити виставку на тему аутизму як художнього інструменту. Для художниці та кураторки Тетяни Гершуні(1) цей проєкт був важливий ще й тому, що був пов’язаний
з її персональними викликами: художниця має аутичний спектр і чи не вперше публічно проговорила необхідність прийняття такої оптики бачення: де світ проявився у загостренні уваги на деталях та ритмічних повторюваних діях і образах. І хоча робіт художників
з особливостями розвитку у першому проєкті представлено не було, на другій виставці Аут 2011 року під кураторством доктора Коена Джеффа Байза (Нью-Йорк, США) та Тетяни Гершуні були показані роботи визнаних світових митців з різними особливостями розвитку — ознаками гіперактивності, синестезії, шизофренії, савантизму та аутичного спектру.
Проєкти Аут — це перші спроби не тільки комплексно заговорити на подібну тему засобами мистецтва в Україні, але й інституційне представлення визначних художників ар брюту
у музеях. Це підкреслює для українського глядача важливість та залученість ар брюту
у загальносвітові актуальні процеси.
(1)Гершуні Тетяна. Аутизм та мистецтво // Виступ на TEDxKyiv, травень 2010.
Художні проєкти Аут, що постали трьома виставками у 2010, 2011 та 2013 роках, показали завершені погляди на аутизм. Перший проєкт постав під кураторством Оксани Грищенко та Тетяни Гершуні та долучив художників спільно створити виставку на тему аутизму як художнього інструменту. Для художниці та кураторки Тетяни Гершуні(1) цей проєкт був важливий ще й тому, що був пов’язаний
з її персональними викликами: художниця має аутичний спектр і чи не вперше публічно проговорила необхідність прийняття такої оптики бачення: де світ проявився у загостренні уваги на деталях та ритмічних повторюваних діях і образах. І хоча робіт художників
з особливостями розвитку у першому проєкті представлено не було, на другій виставці Аут 2011 року під кураторством доктора Коена Джеффа Байза (Нью-Йорк, США) та Тетяни Гершуні були показані роботи визнаних світових митців з різними особливостями розвитку — ознаками гіперактивності, синестезії, шизофренії, савантизму та аутичного спектру.
Проєкти Аут — це перші спроби не тільки комплексно заговорити на подібну тему засобами мистецтва в Україні, але й інституційне представлення визначних художників ар брюту
у музеях. Це підкреслює для українського глядача важливість та залученість ар брюту
у загальносвітові актуальні процеси.
(1)Гершуні Тетяна. Аутизм та мистецтво // Виступ на TEDxKyiv, травень 2010.
Die ukrainische Kunst: erste Versuche der Aufarbeitung
Die Kunstprojekte Out, in deren Rahmen drei Ausstellungen in den Jahren 2010, 2011 und 2013 veranstaltet wurden, führten verschiedene Auffassungen zum Thema Autismus vor Augen. Das erste Projekt wurde von den Kuratorinnen Oksana Hryschtschenko und Tatyana Herschuni betreut und bot den interessierten Künstler*innen die Möglichkeit, gemeinsam eine Ausstellung zum Thema Autismus als Kunstinstrument in die Wege zu leiten. Für die Künstlerin und Kuratorin Tetyana Herschuni war dieses Projekt besonders wichtig, denn es stellte für sie eine persönliche Herausforderung dar: die Künstlerin bewegt sich im autistischen Spektrum und hat sich wohl zum ersten Mal öffentlich zur Notwendigkeit der Akzeptanz einer Weltsicht geäußert, bei der man sich auf Details und auf die in einem gewissen Rhythmus wiederkehrenden Handlungen und Bilder fokussiert. Zwar wurden Produktionen der Künstler*innen mit besonderen Ansprüchen im ersten Projekt nicht präsentiert, doch bei der zweiten Ausstellung Out 2011 mit Dr. Koan Jeff Baysa (New York, USA) und Tetjana Herschuni als Kuratoren wurden Werke renommierter internationaler Künstler*innen mit verschiedenen Störungen – Merkmalen der Hyperaktivität, Synästhesie, Schizophrenie, Inselbegabung (Savant-Syndrom) und autistischen Spektrum-Störungen vorgestellt.
Die Out- Projekte sind der erste Versuch nicht nur dieses Thema in ihrer ganzen Breite mit künstlerischen Mitteln in der Ukraine aufzugreifen, sondern auch namhafte Künstler*innen der Art Brut auf institutioneller Ebene in den Museen sichtbar zu machen. Damit wird dem ukrainischen Besucher die Bedeutung der Art Brut für und deren Integration in das aktuelle weltweite Kulturgeschehen vor Augen geführt.
(1)Tetyana Herchuni. Autismus und Kunst //Beitrag im Rahmen der Konferenz TEDxKyiv, Mai 2010.
Die Kunstprojekte Out, in deren Rahmen drei Ausstellungen in den Jahren 2010, 2011 und 2013 veranstaltet wurden, führten verschiedene Auffassungen zum Thema Autismus vor Augen. Das erste Projekt wurde von den Kuratorinnen Oksana Hryschtschenko und Tatyana Herschuni betreut und bot den interessierten Künstler*innen die Möglichkeit, gemeinsam eine Ausstellung zum Thema Autismus als Kunstinstrument in die Wege zu leiten. Für die Künstlerin und Kuratorin Tetyana Herschuni war dieses Projekt besonders wichtig, denn es stellte für sie eine persönliche Herausforderung dar: die Künstlerin bewegt sich im autistischen Spektrum und hat sich wohl zum ersten Mal öffentlich zur Notwendigkeit der Akzeptanz einer Weltsicht geäußert, bei der man sich auf Details und auf die in einem gewissen Rhythmus wiederkehrenden Handlungen und Bilder fokussiert. Zwar wurden Produktionen der Künstler*innen mit besonderen Ansprüchen im ersten Projekt nicht präsentiert, doch bei der zweiten Ausstellung Out 2011 mit Dr. Koan Jeff Baysa (New York, USA) und Tetjana Herschuni als Kuratoren wurden Werke renommierter internationaler Künstler*innen mit verschiedenen Störungen – Merkmalen der Hyperaktivität, Synästhesie, Schizophrenie, Inselbegabung (Savant-Syndrom) und autistischen Spektrum-Störungen vorgestellt.
Die Out- Projekte sind der erste Versuch nicht nur dieses Thema in ihrer ganzen Breite mit künstlerischen Mitteln in der Ukraine aufzugreifen, sondern auch namhafte Künstler*innen der Art Brut auf institutioneller Ebene in den Museen sichtbar zu machen. Damit wird dem ukrainischen Besucher die Bedeutung der Art Brut für und deren Integration in das aktuelle weltweite Kulturgeschehen vor Augen geführt.
(1)Tetyana Herchuni. Autismus und Kunst //Beitrag im Rahmen der Konferenz TEDxKyiv, Mai 2010.
Це — важливо
Das ist wichtig
З великою перервою, витіснена політичними обставинами революції Гідності, Майдану та війни в Україні, інклюзивна тема повернулася
у публічне художнє поле лише у 2018 році великим міжнародним виставковим проєктом Що важливо? Виставка про та за участі людей
із синдромом Дауна.
Кураторки Марія Ланько та Лізавета Герман актуалізували проєкт не як тематичну виставку про людей із/без синдрому, а перетворили це
у позачасову розповідь про буття людини. Зініційований Goethe-Institut Україна проєкт передбачав формат, за якого учасники із/без синдрому Дауна проводили спільні заняття із німецькою організацією Touchdown21 та журналом Ohrenkuss, де й сформували свій подальший тип співпраці і навчилися вибудовувати доступну та комфортну колективну комунікацію за допомогою образів та форм мистецтва. Над формуванням ідеї та концепції виставки художники, куратори та учасники проєкту з/без синдрому Дауна працювали спільно.
Кураторки проєкту побудували експозицію лінійно та по периметру залу. Це була циклічна розповідь про життя та смерть, любов та сумніви, бажання та страхи усіх людей, незалежно від віку, статі, гендеру та інших особливостей.А між собою художні роботи перемежовували досвід та життєві історії відомих українських та європейських художників. У центрі циклічної лінійної експозиції розмістили амфітеатр та кіноекран, на якому відбувалась трансляція стрічки На пам’ять Антоніна Миколаївна На втрачене кохання, (2) яку зняли саме для поточної виставки. В цьому амфітеатру відбувся перформанс Touchdown21.
(2) Режисери Павло Юров, Катя Лібкінд, Роман Хімей та Ярема Малащук. Автор п’єси та сценарист Олександр Стешенко.
у публічне художнє поле лише у 2018 році великим міжнародним виставковим проєктом Що важливо? Виставка про та за участі людей
із синдромом Дауна.
Кураторки Марія Ланько та Лізавета Герман актуалізували проєкт не як тематичну виставку про людей із/без синдрому, а перетворили це
у позачасову розповідь про буття людини. Зініційований Goethe-Institut Україна проєкт передбачав формат, за якого учасники із/без синдрому Дауна проводили спільні заняття із німецькою організацією Touchdown21 та журналом Ohrenkuss, де й сформували свій подальший тип співпраці і навчилися вибудовувати доступну та комфортну колективну комунікацію за допомогою образів та форм мистецтва. Над формуванням ідеї та концепції виставки художники, куратори та учасники проєкту з/без синдрому Дауна працювали спільно.
Кураторки проєкту побудували експозицію лінійно та по периметру залу. Це була циклічна розповідь про життя та смерть, любов та сумніви, бажання та страхи усіх людей, незалежно від віку, статі, гендеру та інших особливостей.А між собою художні роботи перемежовували досвід та життєві історії відомих українських та європейських художників. У центрі циклічної лінійної експозиції розмістили амфітеатр та кіноекран, на якому відбувалась трансляція стрічки На пам’ять Антоніна Миколаївна На втрачене кохання, (2) яку зняли саме для поточної виставки. В цьому амфітеатру відбувся перформанс Touchdown21.
(2) Режисери Павло Юров, Катя Лібкінд, Роман Хімей та Ярема Малащук. Автор п’єси та сценарист Олександр Стешенко.
Das Thema Inklusion trat erst 2018 –nach einer langen Zäsur und durch die politischen Umstände der „Revolution der Würde“ in den Hintergrund verdrängt – wieder in der öffentlichen Kunstszene in Erscheinung, und zwar mit einem großen internationalen Ausstellungsprojekt „Was ist wichtig. Ausstellung für und mit Menschen mit Down-Syndrom“.
Die Kuratorinnen Mariya Lanko und Lisaweta Herman haben dieses Projekt aktualisiert, und zwar nicht als eine themengebundene Ausstellung über Menschen mit/ohne Down-Syndrom gestaltet, sondern in ein überzeitliches Narrativ über das menschliche Dasein gestellt. Das vom Goethe-Institut Ukraine angestoßene Projekt setzte ein Format voraus, dass seinen Teilnehmer*innen mit/ohne Down-Syndrom die Suche nach neuen Kooperationsformen und die Schaffung einer offenen und kommunikationsfreundlichen Atmosphäre für das gemeinsame künstlerische Schaffen ermöglichen sollte, und zwar anhand von Kunstwerken und diverser Kunstformen in Form von gemeinsamen Workshops mit dem deutschen Partner, dem Forschungsinstitut Touchdown21 und der Zeitschrift Ohrenkuss. Die Idee und das Konzept der Ausstellung wurden in Zusammenarbeit zwischen Künstler*innen, Kuratoren und Projektteilnehmern mit/ohne Down-Syndrom entwickelt.
Die Projektkurator*innen haben die Exposition linear und entlang den Innenseiten des Ausstellungsraums aufgebaut. Sie stellte sich dem Zuschauer als eine Erzählung über den Kreislauf von Leben und Tod, Liebe und Bedenken, Wünschen und Ängsten aller Menschen unabhängig von ihrem Alter, Geschlecht, Gender und anderen Besonderheiten dar. Die ausgestellten Werke spiegelten jeweils auf eigene Art und Weise Erfahrungen und Lebensgeschichten namhafter ukrainischer und europäischer Künstler ab. In der Mitte der kreislaufförmigen linearen Exposition wurden ein Amphitheater und ein Bildschirm installiert, auf dem der speziell für diese Ausstellung gedrehte Film „Zum Andenken an Antonina Mykolayiwna – Über verlorengegangene Liebe“ im Lifestream-Modus übertragen wurde. Im Amphitheater wurde den Besuchern die Performance Touchdown21 mini präsentiert, an der Walentyn Radtschenko, Theresa und Natalie Dedreux mitwirkten, sowie Treffen mit Künstler*innen der Ausstellung, Diskussionen und Bildungsmaßnahmen durchgeführt.
(2) Regisseur Pawlo Jurow, Theater- und Drehbuchautor Oleksandr Steschenko, Künstlerinnnen und Künstler Kateryna Libkind, Roman Chimej und Jarema Malaschtschuk.
Die Kuratorinnen Mariya Lanko und Lisaweta Herman haben dieses Projekt aktualisiert, und zwar nicht als eine themengebundene Ausstellung über Menschen mit/ohne Down-Syndrom gestaltet, sondern in ein überzeitliches Narrativ über das menschliche Dasein gestellt. Das vom Goethe-Institut Ukraine angestoßene Projekt setzte ein Format voraus, dass seinen Teilnehmer*innen mit/ohne Down-Syndrom die Suche nach neuen Kooperationsformen und die Schaffung einer offenen und kommunikationsfreundlichen Atmosphäre für das gemeinsame künstlerische Schaffen ermöglichen sollte, und zwar anhand von Kunstwerken und diverser Kunstformen in Form von gemeinsamen Workshops mit dem deutschen Partner, dem Forschungsinstitut Touchdown21 und der Zeitschrift Ohrenkuss. Die Idee und das Konzept der Ausstellung wurden in Zusammenarbeit zwischen Künstler*innen, Kuratoren und Projektteilnehmern mit/ohne Down-Syndrom entwickelt.
Die Projektkurator*innen haben die Exposition linear und entlang den Innenseiten des Ausstellungsraums aufgebaut. Sie stellte sich dem Zuschauer als eine Erzählung über den Kreislauf von Leben und Tod, Liebe und Bedenken, Wünschen und Ängsten aller Menschen unabhängig von ihrem Alter, Geschlecht, Gender und anderen Besonderheiten dar. Die ausgestellten Werke spiegelten jeweils auf eigene Art und Weise Erfahrungen und Lebensgeschichten namhafter ukrainischer und europäischer Künstler ab. In der Mitte der kreislaufförmigen linearen Exposition wurden ein Amphitheater und ein Bildschirm installiert, auf dem der speziell für diese Ausstellung gedrehte Film „Zum Andenken an Antonina Mykolayiwna – Über verlorengegangene Liebe“ im Lifestream-Modus übertragen wurde. Im Amphitheater wurde den Besuchern die Performance Touchdown21 mini präsentiert, an der Walentyn Radtschenko, Theresa und Natalie Dedreux mitwirkten, sowie Treffen mit Künstler*innen der Ausstellung, Diskussionen und Bildungsmaßnahmen durchgeführt.
(2) Regisseur Pawlo Jurow, Theater- und Drehbuchautor Oleksandr Steschenko, Künstlerinnnen und Künstler Kateryna Libkind, Roman Chimej und Jarema Malaschtschuk.
Courtesy - Britt Schilling / Goethe-Institut Ukraine
Ця виставка не стільки про людей із синдромом Дауна, скільки про обставини та страхи, які виникають у кожної людини протягом її життя. Живописні та скульптурні твори, а також інсталяції та відеотвори представили такі художники як Алевтина Кахідзе та Клемент Мартін Тео Барон, Влодко Кауфман та Дарія Кузьмич, Ілля Чічкан та Сюзанна Кюмпель,
Євген Голубєнцев, Бріт Шиллінг та інші.
Багатьом авторам та вже знаковим роботам така зміна звичного контексту й тематики виставки помітно змінила інтерпретацію робіт. Приміром, хуліганська і саркастична робота Іллі Чічкана несподівано заговорила до глядача ідеями соціальної залученості та відповідальності за стигму інклюзивних тем в українському суспільстві. Контекст роботи Іллі Чічкана так змінило рішення розмістити інсталяцію навпроти стіни-фотопроекту Бріт Шилінг
з портретами людей з синдромом Дауна.
Наскрізним для виставки стало багатоголосся, відповідей на заголовне запитання
«що важливо?». Важливими виявилися базові
й спільні цінності: здоров’я, любов, сім’я, робота, наша зовнішність. І довготривалий проект Анне Ляйхтфус Перед смертю я хочу, в якому з 2008 року художниця за допомогою камери Palaroid створює портрети людей з різних країн та записує побажання, які ті хочуть встигнути втілити за життя. Вони про прагнення і плани, про сокровенні бажання, часом прості, навіть примітивні, але такі жадані. Важливо, що ці прагнення кохання, здоров’я чи успіху виявилися спільними для усіх людей — з та без синдрому Дауна.
(3) Учасники проекту “Що важливо?”: Анне Ляйхтфус, Олександр Стешенко, Станіслав Туріна, Катерина Лібкінд, Олена Субач, Ярема Малащук, Роман Хімей, Павло Юров, Алевтина Казхідзе, Влодко Кауфман, Мирослав Ягода, Любомир Тимків, Євген Голубєнцев, Андрій Сагайдаківський, Юрій Соколов, Кирило Проценко, Дарія Кузьмич, Світлана Селезньова, Клеменс Мартін Тео Барон,
Зюзанне Кумпель, Гарбіель Лютербек, Жан-Марі Мон, Бріт Шилінг та команда проєкту.
Ця виставка не стільки про людей із синдромом Дауна, скільки про обставини та страхи, які виникають у кожної людини протягом її життя. Живописні та скульптурні твори, а також інсталяції та відеотвори представили такі художники як Алевтина Кахідзе та Клемент Мартін Тео Барон, Влодко Кауфман та Дарія Кузьмич, Ілля Чічкан та Сюзанна Кюмпель,
Євген Голубєнцев, Бріт Шиллінг та інші.
Багатьом авторам та вже знаковим роботам така зміна звичного контексту й тематики виставки помітно змінила інтерпретацію робіт. Приміром, хуліганська і саркастична робота Іллі Чічкана несподівано заговорила до глядача ідеями соціальної залученості та відповідальності за стигму інклюзивних тем в українському суспільстві. Контекст роботи Іллі Чічкана так змінило рішення розмістити інсталяцію навпроти стіни-фотопроекту Бріт Шилінг
з портретами людей з синдромом Дауна.
Наскрізним для виставки стало багатоголосся, відповідей на заголовне запитання
«що важливо?». Важливими виявилися базові
й спільні цінності: здоров’я, любов, сім’я, робота, наша зовнішність. І довготривалий проект Анне Ляйхтфус Перед смертю я хочу, в якому з 2008 року художниця за допомогою камери Palaroid створює портрети людей з різних країн та записує побажання, які ті хочуть встигнути втілити за життя. Вони про прагнення і плани, про сокровенні бажання, часом прості, навіть примітивні, але такі жадані. Важливо, що ці прагнення кохання, здоров’я чи успіху виявилися спільними для усіх людей — з та без синдрому Дауна.
(3) Учасники проекту “Що важливо?”: Анне Ляйхтфус, Олександр Стешенко, Станіслав Туріна, Катерина Лібкінд, Олена Субач, Ярема Малащук, Роман Хімей, Павло Юров, Алевтина Казхідзе, Влодко Кауфман, Мирослав Ягода, Любомир Тимків, Євген Голубєнцев, Андрій Сагайдаківський, Юрій Соколов, Кирило Проценко, Дарія Кузьмич, Світлана Селезньова, Клеменс Мартін Тео Барон,
Зюзанне Кумпель, Гарбіель Лютербек, Жан-Марі Мон, Бріт Шилінг та команда проєкту.
Diese Ausstellung griff weniger das Thema Menschen mit Down-Syndrom auf; es setzte sich vielmehr mit den Umständen und Ängsten auseinander, mit denen Menschen Zeit ihres Lebens konfrontiert werden. Malereien und Plastiken sowie Installationen und Videoproduktionen wurden von den Künstlerinnen und Künstlern Alewtyna Kachidse, Klement Martin, Theo Baron, Wlodko Kaufmann, Dariya Kusmytsch, Ilya Tschytschkan, Susanne Kümpel, Jewhen Holubenzew, Brit Schilling u.a. präsentiert.
Bei vielen Autor*innen der bereits ziemlich gut bekannten Werke hat dieser Kontext- und Themenwechsel der Ausstellung eine wesentliche Änderung in der Interpretation der ausgestellten Werke bewirkt. So wurde beispielsweise der Zuschauer durch eine rüpelhafte und sarkastische Arbeit von Ilya Tschytschkan überraschend für das Thema der sozialen Partizipation und der Verantwortung für die Stigmatisierung inklusiver Themen in der ukrainischen Gesellschaft sensibilisiert. Ausschlaggebend für den Schub in der Wahrnehmung dieser Produktion von Ilya Tschytschkan war die Entscheidung, sie gegenüber der Photowand von Brit Schilling mit Bildern der Menschen mit Down-Syndrom zu platzieren.
Wie ein roter Faden zog sich die Vielzahl von Meinungen zu der und Antworten auf die Grundfrage „was ist wichtig?“ durch die Ausstellung. Als wichtig stellten sich dabei gemeinsame Grundwerte heraus: Gesundheit, Liebe, Familie, Arbeit und unser Äußeres heraus. Wie auch das langfristige Projekt von Anne Leichtfuß „Vor dem Tod will ich“, in dem diese Künstlerin seit 2008 mit der Polaroid-Kamera Bilder von Menschen aus verschiedenen Ländern aufnimmt und die Wünsche aufschreibt, die sie noch Zeit ihres Lebens gern umsetzen würden. Es geht dabei um Träume und Pläne, innigste Wünsche, die manchmal ordinär ja primitiv wirken, nichtsdestoweniger heiß ersehnt sind. Wichtig ist, dass dieses Streben nach Liebe, Gesundheit oder Erfolg allen Menschen - mit und ohne Down-Syndrom – gemeinsam ist.
(3) Teilnehmer des Projekts „Was ist wichtig?”: Anne Leichtfuß, Oleksandr Steschenko, Stanislaw Turina, Kateryna Libkind, Olena Subatsch, Jarema Malaschtschuk, Roman Chimej, Pawlo Jurow, Alewtyna Kaschidse, Wlodko Kaufmann, Myroslaw Jahoda, Ljubomyr Tymkiw, Jewhen Holubenzew, Andri Sahajadakiwsky, Juri Sokolow, Kyrylo Prozenko, Darya Kusmytsch, Switlana Selesnjowa, KlemensMartin, Theo Baron, SusanneKümpel, GabrielLuterbeck, Jean-MariMon, Brit Schilling und das Projektteam.
Courtesy - Yevhen Holubentsev / ateliernormalno
Нові кроки
Підготовка проекту Що важливо? дещо проявила в Україні проблему ізольованості людей
з особливостями розвитку у полі сучасної культури. У співпраці та комунікації між митцями та учасниками ця виставка отримала продовження та переродилася у нову художню форму колективної роботи — майстерню ательєнормально. Протягом наступного року художники Станіслав Туріна, Катерина Лібкіндт, Валерія Тарасенко та Олена Васик працювали із учасниками майстерні, в роботі з образним мислення та пізнавали світ навколо себе.
Вже у серпні 2019 року художники та художниці ательє показали у київській галереї The Naked Room першу персональну виставку під назвою Ательє Нормально. У ній взяли участь Анна Літвінова, Євгеній Голубенцев, Андрій Новик, Данило Горпенченко, Валентин Радченко, Олександр Сташенко та Анастасія Дудник
а також Валерія Тарасенко, Катя Лібкінд, Олена Васик та Стас Туріна. В ході виставки за присутності Олександра Стешенка відбувся перший показ фільму за його сценарієм, що стало важливим і хвилюючим кроком для ательє та знімальної команди.
Уважність та розуміння інструментів та матеріалів мистецтва, але передусім уважність до потреб один одного, — той тип комунікації, що взяли за основою асистенти ательєнормально. «Ми є асистентами, думаю, можна сказати що більш досвідченими колегами, і стосунки у нас як у більш досвідчених колег
з менш досвідченими. Якщо є «майстер
і підмайстер» — то підмайстрами в нашому ательє є художники за фахом, тобто ті, хто цю майстерню організовує», — зауважує художник Станіслав Туріна(4). Художники ательєнормально працюють над власними темами та проектами, самостійно обирають інструменти виразності, асистенти ж допомагають підібрати матеріал та віднаходити зв’язки між обраним матеріалом та ідеями, часом працюючи в майстерні пліч-о-пліч чи над спільними проектами. У такому спілкуванні та обговоренні своїх думок щодо візуального полягає діяльність та практика ательє.
Підготовка проекту Що важливо? дещо проявила в Україні проблему ізольованості людей
з особливостями розвитку у полі сучасної культури. У співпраці та комунікації між митцями та учасниками ця виставка отримала продовження та переродилася у нову художню форму колективної роботи — майстерню ательєнормально. Протягом наступного року художники Станіслав Туріна, Катерина Лібкіндт, Валерія Тарасенко та Олена Васик працювали із учасниками майстерні, в роботі з образним мислення та пізнавали світ навколо себе.
Вже у серпні 2019 року художники та художниці ательє показали у київській галереї The Naked Room першу персональну виставку під назвою Ательє Нормально. У ній взяли участь Анна Літвінова, Євгеній Голубенцев, Андрій Новик, Данило Горпенченко, Валентин Радченко, Олександр Сташенко та Анастасія Дудник
а також Валерія Тарасенко, Катя Лібкінд, Олена Васик та Стас Туріна. В ході виставки за присутності Олександра Стешенка відбувся перший показ фільму за його сценарієм, що стало важливим і хвилюючим кроком для ательє та знімальної команди.
Уважність та розуміння інструментів та матеріалів мистецтва, але передусім уважність до потреб один одного, — той тип комунікації, що взяли за основою асистенти ательєнормально. «Ми є асистентами, думаю, можна сказати що більш досвідченими колегами, і стосунки у нас як у більш досвідчених колег
з менш досвідченими. Якщо є «майстер
і підмайстер» — то підмайстрами в нашому ательє є художники за фахом, тобто ті, хто цю майстерню організовує», — зауважує художник Станіслав Туріна(4). Художники ательєнормально працюють над власними темами та проектами, самостійно обирають інструменти виразності, асистенти ж допомагають підібрати матеріал та віднаходити зв’язки між обраним матеріалом та ідеями, часом працюючи в майстерні пліч-о-пліч чи над спільними проектами. У такому спілкуванні та обговоренні своїх думок щодо візуального полягає діяльність та практика ательє.
Neue Schritte
Die Vorbereitung des Projekts „Was ist wichtig?“ hat das Problem der Isolation der Menschen mit besonderen Ansprüchen in der Ukraine vor dem Hintergrund der modernen Kultur deutlich gemacht. Dank der Kooperation und Kommunikation zwischen Künstler*innen und Teilnehmer*innen fand diese Ausstellung ihre Fortsetzung und verwandelte sich in eine neue Form des künstlerischen Zusammenwirkens im Rahmen des Kunstateliers Normalno. Im Laufe des folgenden Jahres haben sich die Künstler Stanislaw Turina, Kateryna Libkind, Waleriya Tarassenko und Olena Wassyk zusammen mit den Teilnehmer*innen der Werkstatt im Umgang mit bildhaften künstlerischen Mitteln geübt und ihre Umwelt neu erschlossen. Bereits im August 2018 haben Künstlerinnen und Künstler des Ateliers in der Kiewer Galerie The Naked Room die erste persönliche Ausstellung unter dem Namen Atelier Normalno präsentiert. Daran nahmen Anna Litwinowa, Jewhen Holubenzew, Andri Nowyk, Danylo Horpentschenko, Walentyn Radtschenko, Oleksandr Steschenko und Anastasiya Dudnyk sowie Waleriya Tarassenko, Katja Libkind, Olena Wassyk und Stas Turina teil. Während der Ausstellung fand in Anwesenheit des Drehbuch-Autors Olexandr Steschenko die Erstaufführung seines Films statt, was ein wichtiges und aufregendes Ereignis für das Atelier und das Aufnahmeteam war.
Die Konzentration und die Erkenntnis der Bedeutung von Kunstmitteln und Inhalten, vor allem aber die wechselseitige Rücksicht auf Bedürfnisse anderer, lag der Kommunikation sämtlicher Aktivitäten der Assistenten des Ateliers Normalno zugrunde. „Wir sind Assistenten, man kann sagen, Kollegen mit mehr Erfahrung, und dementsprechend gestalten sich auch unsere Beziehungen. In Analogie zum Unterschied zwischen „Meister“ und „Lehrling“ agieren in unserem Atelier Berufskünstler als Lehrlinge, die diese Werkstatt zustande gebracht haben“, meint der Künstler Stanislaw Turina. Die Künstler*innen des Ateliers Normalno arbeiten an eigenen Themen und Projekten, wählen selbständig Instrumente der bildhaften Darstellung aus; die Assistent*innen stehen ihnen bei der Wahl der jeweiligen Kunstmedien bei, helfen relevante Themen zu identifizieren und Zusammenhänge zwischen dem gewählten Inhalt und eigenen Ideen herzustellen, indem man Schulter an Schulter in der Werkstatt an gemeinsamen Projekten zusammenarbeitet. In derartiger Kommunikation und Diskussion über die Möglichkeiten der visuellen Darstellung liegt der Sinn der gesamten Aktivitäten und der Praxis des Ateliers.
Die Vorbereitung des Projekts „Was ist wichtig?“ hat das Problem der Isolation der Menschen mit besonderen Ansprüchen in der Ukraine vor dem Hintergrund der modernen Kultur deutlich gemacht. Dank der Kooperation und Kommunikation zwischen Künstler*innen und Teilnehmer*innen fand diese Ausstellung ihre Fortsetzung und verwandelte sich in eine neue Form des künstlerischen Zusammenwirkens im Rahmen des Kunstateliers Normalno. Im Laufe des folgenden Jahres haben sich die Künstler Stanislaw Turina, Kateryna Libkind, Waleriya Tarassenko und Olena Wassyk zusammen mit den Teilnehmer*innen der Werkstatt im Umgang mit bildhaften künstlerischen Mitteln geübt und ihre Umwelt neu erschlossen. Bereits im August 2018 haben Künstlerinnen und Künstler des Ateliers in der Kiewer Galerie The Naked Room die erste persönliche Ausstellung unter dem Namen Atelier Normalno präsentiert. Daran nahmen Anna Litwinowa, Jewhen Holubenzew, Andri Nowyk, Danylo Horpentschenko, Walentyn Radtschenko, Oleksandr Steschenko und Anastasiya Dudnyk sowie Waleriya Tarassenko, Katja Libkind, Olena Wassyk und Stas Turina teil. Während der Ausstellung fand in Anwesenheit des Drehbuch-Autors Olexandr Steschenko die Erstaufführung seines Films statt, was ein wichtiges und aufregendes Ereignis für das Atelier und das Aufnahmeteam war.
Die Konzentration und die Erkenntnis der Bedeutung von Kunstmitteln und Inhalten, vor allem aber die wechselseitige Rücksicht auf Bedürfnisse anderer, lag der Kommunikation sämtlicher Aktivitäten der Assistenten des Ateliers Normalno zugrunde. „Wir sind Assistenten, man kann sagen, Kollegen mit mehr Erfahrung, und dementsprechend gestalten sich auch unsere Beziehungen. In Analogie zum Unterschied zwischen „Meister“ und „Lehrling“ agieren in unserem Atelier Berufskünstler als Lehrlinge, die diese Werkstatt zustande gebracht haben“, meint der Künstler Stanislaw Turina. Die Künstler*innen des Ateliers Normalno arbeiten an eigenen Themen und Projekten, wählen selbständig Instrumente der bildhaften Darstellung aus; die Assistent*innen stehen ihnen bei der Wahl der jeweiligen Kunstmedien bei, helfen relevante Themen zu identifizieren und Zusammenhänge zwischen dem gewählten Inhalt und eigenen Ideen herzustellen, indem man Schulter an Schulter in der Werkstatt an gemeinsamen Projekten zusammenarbeitet. In derartiger Kommunikation und Diskussion über die Möglichkeiten der visuellen Darstellung liegt der Sinn der gesamten Aktivitäten und der Praxis des Ateliers.
Courtesy - The Naked Room
Виставка Ательє Нормально — стала важливим кроком у оприявленні важливих тем
у суcпільстві. Наразі художники ательє
є учасниками виставок та показів в Україні та
за її межами. Певно, що своєю роботою автори ательєнормально борються з власними та суспільними стереотипами, однак найперше вони доводять, що не особливість розвитку автора визначає цінність, якість та глибину мистецького твору. Художні образи, форми та ідеї митців ательєнормально відображають буття людини — її побут з тривогами, незбагненністю та любовью, пошуки свого місця в житті, дослідження оточуючого світу та неповторний погляд на нього кожного з нас.
Так, мистецтво аутсайдерів втрачає свою термінологічну суть, бо ж практика цих авторів
є особистим невідчужуваним досвідом, роботи
є вражаючим та вдумливим мистецтвом, яке має бути включеним у культурні процеси.
Галина Глеба, мистецтвознавиця
(4) Буцикіна Євгенія. Запрошення у мистецтво: кому бути художником // Korydor. –2 жовтня 2020.
у суcпільстві. Наразі художники ательє
є учасниками виставок та показів в Україні та
за її межами. Певно, що своєю роботою автори ательєнормально борються з власними та суспільними стереотипами, однак найперше вони доводять, що не особливість розвитку автора визначає цінність, якість та глибину мистецького твору. Художні образи, форми та ідеї митців ательєнормально відображають буття людини — її побут з тривогами, незбагненністю та любовью, пошуки свого місця в житті, дослідження оточуючого світу та неповторний погляд на нього кожного з нас.
Так, мистецтво аутсайдерів втрачає свою термінологічну суть, бо ж практика цих авторів
є особистим невідчужуваним досвідом, роботи
є вражаючим та вдумливим мистецтвом, яке має бути включеним у культурні процеси.
Галина Глеба, мистецтвознавиця
(4) Буцикіна Євгенія. Запрошення у мистецтво: кому бути художником // Korydor. –2 жовтня 2020.
Die Ausstellung Atelier Normalno wurde zu einem wichtigen Schritt bei der Aufarbeitung öffentlichkeitswirksamer Themen in der Ukraine. Zurzeit nehmen Künstler*innen des Ateliers an Ausstellungen und Präsentationen in der Ukraine und über ihre Grenzen hinaus teil. Bestimmt tragen sie mit ihren Produktionen zur Überwindung eigener und gesellschaftlicher Denkmuster bei, doch durch ihr Engagement liefern sieden Beweis dafür, dass der Wert, die Qualität und die Tiefe eines Kunstwerks nicht in entscheidendem Maße durch Besonderheiten der persönlichen Entwicklung seines Autors bestimmt werden. Kunstwerke, Kunstformen und Ideen der Künstler*innen des Ateliers Normalno sind ein Abbild des menschlichen Daseins mit allen seinen Facetten: des Alltags mit seinen Ängsten, in seiner Unbegreiflichkeit und mit seiner Liebe sowie der Suche nach dem eigenen Platz im Leben, der schöpferischen Erschließung des Umfelds und der eigenständigen Weltsicht, die jedem von uns eigen ist. Damit verliert die Outsider-Kunst ihren fachbegrifflich vorbestimmten wesentlichen Inhalt, denn die Praxis dieser Autor*innen mit ihrer persönlichen unveräußerlichen Erfahrung stellt eine beeindruckende und zum Nachdenken anregende Kunst dar, die in die Kulturprozesse integriert werden muss.
Halyna Hleba, Kunstwissenschaftlerin
(4) Buzykina Jewheniya. Einladung zur Kunst: wer kann Künstler werden // Korydor. –2. Oktover 2020.
Halyna Hleba, Kunstwissenschaftlerin
(4) Buzykina Jewheniya. Einladung zur Kunst: wer kann Künstler werden // Korydor. –2. Oktover 2020.
КОМУНІКАЦІЯ Й ЗРОЗУМІЛА АБО ЛЕГКА МОВА
KOMMUNIKATION UND LEICHTE SPRACHE
«Дуже важливо спілкуватися один з одним так, щоб всім було зрозуміло, про що йде мова.
Існує чимало способів вирішення цієї проблеми».
Анне Ляйхтфус
„Es ist sehr wichtig, so miteinander zu sprechen, dass sich alle verstehen können.
Dann gibt es meist mehr als eine Lösung.“
Anne Leichtfuß
«На мені російська блузка й світлі шкарпетки», - так авторка журналу Ohrenkuss Наталі Дедрьо описує свій зовнішній вигляд цього дня й передає слово Анне Ляйхтфус.
«У мене все добре, на моїй сукні зображені ковбаски». А учасник групи українських гостей, професор дизайну й мистецтва одного із вищих закладів освіти розповідає про себе так: «У мене незвичні вуса, по них ви мене легко впізнаєте». Анне Ляйхтфус запросила всіх розпочати віртуальну зустріч цього дня за традицією редакції журналу Ohrenkuss, а саме так: перебіг розмови має бути чітко структурованим:
- Кожний учасник/учасниця представляється й називає своє ім’я та прізвище.
- Кожний учасник/учасниця розповідає про те, як у нього/неї справи.
- Кожний учасник/учасниця описує свій зовнішній вигляд тому, хто не може його/її бачити.
Звідки взявся такий ритуал? Анне Ляйхтфус розповідає, що на нього її надихнув захід, влаштований Федеральним урядом Німеччини. На ньому був присутній уповноважений Федерального уряду у справах людей з вадами розвитку. Від народження у нього дуже слабкий зір.
Зрозуміти, що відбувається: в умовах карантину це особливо важливо
Анне Ляйхтфус спостерігає за тим, як молоде покоління людей із синдромом Дауна дедалі активніше виступає за свої права. Багато з них знаходять у собі мужність, щоб сказати: «Будь ласка, говоріть так, аби я Вас розумів/розуміла. Я прошу Вас користуватися зрозумілою (легкою) мовою.»
У 2009 році Німеччина ратифікувала Конвенцію про права людей з особливими потребами. Всі люди мають право на безбар᾽єрну комунікацію. «Текстів, що пропонуються зрозумілою (легкою) мовою, поки що небагато», каже Анне Ляйхтфус і додає: «Здебільшого тести, написані зрозумілою мовою, це тексти законів». А от тексти, «які у зручній обстановці хотілося б прочитати за чашкою кави», поки що трапляються рідко. З 2009 року в Німеччині є кодекс правил(1) із написання текстів зрозумілою (легкою) мовою. В ньому визначено головні нормативні вимоги до перекладу. Наприклад, текст має пройти перевірку на зрозумілість двома тестувальниками/тестувальницями.
Активістка Наталі Дедрьо часто буває в дорозі й розповідає, що в багатьох ситуаціях спілкування не відбувається зрозумілою мовою. Анне Ляйхтфус зі свого боку додає, що на початку пандемії коронавірусу в Німеччині не існувало текстів або інформації на цю тематику, написаних зрозумілою (легкою) мовою. Редактори й редакторки журналу Ohrenkuss звикли зустрічатися в редакційних приміщеннях, каже Анне Ляйхтфус. Із запровадженням карантину такі зустрічі відбуваються у віртуальній формі. «Настав момент, коли всі зрозуміли, що напевне впродовж тривалого часу не матимуть більше змоги працювати разом наживо. В деяких авторів/авторок з’явилося багато питань, вони не могли второпати, чому раптом їм заборонили виходити на вулицю, як це було досі. Збагнути цю ситуацію для них було не просто. Тоді й виникла ідея створити сторінку в Інтернеті про коронавірус зрозумілою (легкою) мовою», згадує Анна Ляйхтфус.
(1) https://www.bmas.de/LeichteSprache
(2) https://corona-leichte-sprache.de
„Ich habe ein russisches Oberteil an und helle Socken“ beschreibt die Ohrenkuss-Autorin Natalie Dedreux ihr Aussehen an diesem Tag und gibt das Wort an Anne Leichtfuß weiter.
„Mir geht es gut, auf meinem Kleid sind Würstchen“. „Ich habe einen ganz besonderen Schnurrbart, daran können Sie mich ganz leicht erkennen“ beschreibt sich ein Teilnehmer der Reisegruppe aus der Ukraine, er ist Professor für Design und Kunst an einer Hochschule. Anne Leichtfuß hat dazu eingeladen, das virtuelle Treffen an diesem Tag in der Tradition der Ohrenkuss-Redaktion auf diese Weise zu beginnen. Der Ablauf ist dabei klar geregelt:
Jede*r stellt sich mit Namen vor.
Jede*r sagt, wie es ihr/ihm geht.
Jede*r beschreibt sich für jemanden, der einen nicht sehen kann.
Woher stammt dieses Ritual? Anne Leichtfuß erzählt, dass die Inspiration von einer Veranstaltung der Bundesregierung stammt. Der Behindertenbeauftragte der Bundesregierung war dort anwesend. Er ist von Geburt an stark sehbehindert.
Verstehen, was passiert: Im Lockdown besonders wichtig
Anne Leichtfuß beobachtet, dass sich die junge Generation der Menschen mit Down-Syndrom immer mehr für die eigenen Rechte einsetzt. Viele haben den Mut zu sagen „Bitte sprechen Sie so, dass ich Sie verstehen kann. Bitte benutzen Sie Leichte Sprache.“
Deutschland hat im Jahr 2009 die UN-Behindertenrechtskonvention ratifiziert. Alle Menschen haben das Recht auf barrierefreie Kommunikation. „Das Angebot von Texten in Leichte Sprache ist noch gering“, sagt Anne Leichtfuß und ergänzt: „Die meisten Texte in Leichte Sprache sind Gesetzestexte“. Texte, die man auch mal „gemütlich bei einem Kaffee“ lesen möchte, seien bisher selten zu finden. In Deutschland gibt es seit 2009 ein Regelwerk für Texte(1) in Leichte Sprache. Darin sind Richtlinien für die Übersetzung definiert. Zum Beispiel, dass ein Text von zwei Tester*innen auf Verständlichkeit geprüft werden muss.
Natalie Dedreux ist als Aktivistin viel unterwegs und schildert, dass in vielen Situationen nicht in Leichte Sprache kommuniziert wird. Anne Leichtfuß ergänzt, dass es zu Beginn der Corona-Pandemie in Deutschland keine Texte und Informationen in Leichte Sprache zu der Thematik gegeben habe. Die Ohrenkuss-Redakteur*innen sind es gewohnt, sich in den Redaktionsräumen zu treffen, so Anne Leichtfuß. Die Sitzungen finden seit dem Lockdown virtuell statt. „Es kam der Zeitpunkt, an dem klar wurde, dass sie wahrscheinlich für lange Zeit das letzte mal direkt zusammen gearbeitet haben. Einige Autor*innen hatten viele Fragen und verstanden nicht, warum man plötzlich nicht mehr raus gehen durfte wie bisher. Es war nicht einfach, die Situation zu verstehen. Dann ist die Idee entstanden, eine Website in Leichte Sprache über Corona aufzubauen", so Anne Leichtfuß.
(1) https://www.bmas.de/LeichteSprache
(2) https://corona-leichte-sprache.de
Yevhen Holubentsev, Сherries, A2
Метафори і легка мова
„А чи є в українській мові вислів «закупівлі, що нагадують поведінку хом’яка?». Анне Ляйхтфус звертається з таким питанням до перекладача. Точно такого ж вислову в Україні немає. Анне Ляйхтфус пояснює, що багато людей, котрі живуть із синдромом Дауна, не розуміють образні мовні засоби й метафори. Це особливо далося взнаки в нинішній ситуації. У Німеччині є все ще мало людей, здатних спілкуватися зрозумілою (легкою) мовою. Лікарі й лікарки, адвокати й адвокатеси часто не в стані перекласти спеціальні поняття на зрозумілу всім мову. Тому на сайті www.corona-leichte-sprache.de віднедавна є спеціальний інформаційний блок. В ньому лікарі й лікарки, а також всі, кого цікавить це питання, можуть знайти плакат, який можна роздрукувати і на якому в доступній формі пояснюється те, як проводиться тест на коронавірус. Там же є й анкета. На ній можна відмітити хрестиком правила, яких потрібно дотримуватися пацієнтам/пацієнткам, що лікуються вдома.
Зрозуміла (легка) мова: як здійснюється перевірка текстів
Після написання тексту зрозумілою мовою на наступному етапі проводиться його перевірка, розповідає Анне Ляйхтфус. Така перевірка проводиться представниками цільової групи. Українські учасники віртуальної подорожі отримують нагоду взяти участь у такій перевірці наживо. Її проводить редакторка сайту www.einfachstars.de Анне Ляйхтфус разом із Наталі Дедрьо. Анне Ляйхтфус зачитує статтю під заголовком «Томасу Ґотшальку виповнилося 70». Томас Ґотшальк – відомий телеведучий, котрий замість слова «голова» вживає такі вислови як «мій дах, моя стеля». Наталі Дедрьо й Анне Ляйхтфус роз’яснюють учасникам розмови, що подібні образні вислови під час перекладу повинні описуватися зрозумілими мовними засобами.
Усний переклад зрозумілою (легкою) мовою
Зрозумілою мовою можуть бути складені не лише тексти, нею можна здійснювати синхронний переклад усного спілкування або доповідей. Анне Ляйхтфус 8 років працює усною перекладачкою зрозумілою мовою й розповідає, що граматика зрозумілої (легкої) мови часто схожа на мову жестів. Пропозиції з перекладу стають все ширшими, багато людей приходять до висновку, що зрозуміла мова – це неабияка підмога. Анна Ляйхтфус констатує, що від запровадження зрозумілої (легкої) мови виграють не лише люди із синдромом Дауна, а й ті, кому важко дається навчання, глухі, люди з низьким рівнем знань німецької мови й ті, хто потерпає від деменції.
«Які країни є лідерами із зрозумілої (легкої) мови?»
Анне Ляйхтфус: «На початку 1968 року Швеція першою ухвалила систему правил. Німеччина зробила це у 2009 році. Найбільшого ж поширення ця мова набула в Ісландії. Там у книжкових магазинах є навіть окремі полиці з книгами, написаними легкою мовою. У щоденних газетах та на телебаченні також зустрічається зрозуміла (легка) мова.»
«Чи є у Німеччині спеціальні курси з легкої мови?»
Анне Ляйхтфус: «На жаль, ні. Існують різноманітні курси з написання текстів легкою мовою. Але не з підготовки усних перекладачів».
«А чи здійснюється переклад зрозумілою (легкою) мовою літературних творів?»
Анне Ляйхтфус: «Так, є власне видавництво. Воно називається Spaß am Lesen (насолода від читання).Є романи, детективи, біографічні твори та низка таких класичних творів як «Ромео і Джульєтта», перекладених зрозумілою (легкою) мовою».
Більш детальну інформацію можна знайти на сайті: www.leichte-sprache-simultan.de.
„А чи є в українській мові вислів «закупівлі, що нагадують поведінку хом’яка?». Анне Ляйхтфус звертається з таким питанням до перекладача. Точно такого ж вислову в Україні немає. Анне Ляйхтфус пояснює, що багато людей, котрі живуть із синдромом Дауна, не розуміють образні мовні засоби й метафори. Це особливо далося взнаки в нинішній ситуації. У Німеччині є все ще мало людей, здатних спілкуватися зрозумілою (легкою) мовою. Лікарі й лікарки, адвокати й адвокатеси часто не в стані перекласти спеціальні поняття на зрозумілу всім мову. Тому на сайті www.corona-leichte-sprache.de віднедавна є спеціальний інформаційний блок. В ньому лікарі й лікарки, а також всі, кого цікавить це питання, можуть знайти плакат, який можна роздрукувати і на якому в доступній формі пояснюється те, як проводиться тест на коронавірус. Там же є й анкета. На ній можна відмітити хрестиком правила, яких потрібно дотримуватися пацієнтам/пацієнткам, що лікуються вдома.
Зрозуміла (легка) мова: як здійснюється перевірка текстів
Після написання тексту зрозумілою мовою на наступному етапі проводиться його перевірка, розповідає Анне Ляйхтфус. Така перевірка проводиться представниками цільової групи. Українські учасники віртуальної подорожі отримують нагоду взяти участь у такій перевірці наживо. Її проводить редакторка сайту www.einfachstars.de Анне Ляйхтфус разом із Наталі Дедрьо. Анне Ляйхтфус зачитує статтю під заголовком «Томасу Ґотшальку виповнилося 70». Томас Ґотшальк – відомий телеведучий, котрий замість слова «голова» вживає такі вислови як «мій дах, моя стеля». Наталі Дедрьо й Анне Ляйхтфус роз’яснюють учасникам розмови, що подібні образні вислови під час перекладу повинні описуватися зрозумілими мовними засобами.
Усний переклад зрозумілою (легкою) мовою
Зрозумілою мовою можуть бути складені не лише тексти, нею можна здійснювати синхронний переклад усного спілкування або доповідей. Анне Ляйхтфус 8 років працює усною перекладачкою зрозумілою мовою й розповідає, що граматика зрозумілої (легкої) мови часто схожа на мову жестів. Пропозиції з перекладу стають все ширшими, багато людей приходять до висновку, що зрозуміла мова – це неабияка підмога. Анна Ляйхтфус констатує, що від запровадження зрозумілої (легкої) мови виграють не лише люди із синдромом Дауна, а й ті, кому важко дається навчання, глухі, люди з низьким рівнем знань німецької мови й ті, хто потерпає від деменції.
«Які країни є лідерами із зрозумілої (легкої) мови?»
Анне Ляйхтфус: «На початку 1968 року Швеція першою ухвалила систему правил. Німеччина зробила це у 2009 році. Найбільшого ж поширення ця мова набула в Ісландії. Там у книжкових магазинах є навіть окремі полиці з книгами, написаними легкою мовою. У щоденних газетах та на телебаченні також зустрічається зрозуміла (легка) мова.»
«Чи є у Німеччині спеціальні курси з легкої мови?»
Анне Ляйхтфус: «На жаль, ні. Існують різноманітні курси з написання текстів легкою мовою. Але не з підготовки усних перекладачів».
«А чи здійснюється переклад зрозумілою (легкою) мовою літературних творів?»
Анне Ляйхтфус: «Так, є власне видавництво. Воно називається Spaß am Lesen (насолода від читання).Є романи, детективи, біографічні твори та низка таких класичних творів як «Ромео і Джульєтта», перекладених зрозумілою (легкою) мовою».
Більш детальну інформацію можна знайти на сайті: www.leichte-sprache-simultan.de.
Metaphern und Leichte Sprache
„Gibt es das Wort Hamsterkäufe auch in der Ukraine?“ Anne Leichtfuß wendet sich an den Dolmetscher. Diesen Begriff gebe es so in der Ukraine nicht. Anne Leichtfuß erklärt, dass viele Menschen, die mit dem Down-Syndrom leben, Sprachbilder und Metaphern nicht verstehen können. Das würde auch vor dem Hintergrund der aktuellen Situation sichtbar. In Deutschland gebe es immer noch wenige Menschen, die in Leichte Sprache kommunizieren können. Ärzt*innen und Anwält*innen könnten Fachbegriffe oft nicht übersetzen. Auf der Seite www.corona-leichte-sprache.de gibt es daher seit Kurzem einen Infobereich. Hier finden Ärzt*innen und Interessierte ein Plakat zum Ausdrucken, auf dem verständlich erklärt wird, wie ein Corona-Test durchgeführt wird. Auch ein Handzettel ist dort zu finden. Darauf kann dann angekreuzt werden, woran sich die Patient*in zu Hause halten soll.
Leichte Sprache: So werden Texte geprüft
Nachdem ein Text in Leichte Sprache verfasst wurde, muss dieser im nächsten Schritt geprüft werden, beschreibt Anne Leichtfuß. Diese Prüfung wird von Menschen der Zielgruppe durchgeführt. Die virtuelle Reisegruppe darf an einer Live-Prüfung teilnehmen. Anne Leichtfuß, Herausgeberin der Seite www.einfachstars.de, führt zusammen mit Natalie Dedreux eine Prüfung durch. Anne Leichtfuß liest dabei einen Beitrag mit dem Titel „Thomas Gottschalk wird 70“ vor. Thomas Gottschalk, ein bekannter deutscher Moderator, wird zitiert mit Ausdrücken wie „meine Rübe“. Natalie Dedreux und Anne Leichtfuß machen deutlich, dass derartige Sprachbilder in der Übersetzung erklärt werden müssen.
Dolmetschen in Leichte Sprache
Nicht nur Texte können in Leichte Sprache verfasst werden, auch Gespräche oder Vorträge können simultan übersetzt werden. Anne Leichtfuß ist seit 8 Jahren Dolmetscherin für Leichte Sprache und erklärt, dass sich die Grammatik der Leichten Sprache oftmals der Gebärdensprache ähnelt. Das Angebot erweitere sich immer mehr, viele Menschen würden feststellen, dass Leichte Sprache hilfreich ist. Anne Leichtfuß beobachtet, dass neben Menschen mit Down-Syndrom auch Menschen mit Lernschwierigkeiten, gehörlose Menschen, Menschen mit geringen Deutschkenntnissen oder auch an Demenz erkrankte Menschen von der Leichten Sprache profitieren.
„Gibt es das Wort Hamsterkäufe auch in der Ukraine?“ Anne Leichtfuß wendet sich an den Dolmetscher. Diesen Begriff gebe es so in der Ukraine nicht. Anne Leichtfuß erklärt, dass viele Menschen, die mit dem Down-Syndrom leben, Sprachbilder und Metaphern nicht verstehen können. Das würde auch vor dem Hintergrund der aktuellen Situation sichtbar. In Deutschland gebe es immer noch wenige Menschen, die in Leichte Sprache kommunizieren können. Ärzt*innen und Anwält*innen könnten Fachbegriffe oft nicht übersetzen. Auf der Seite www.corona-leichte-sprache.de gibt es daher seit Kurzem einen Infobereich. Hier finden Ärzt*innen und Interessierte ein Plakat zum Ausdrucken, auf dem verständlich erklärt wird, wie ein Corona-Test durchgeführt wird. Auch ein Handzettel ist dort zu finden. Darauf kann dann angekreuzt werden, woran sich die Patient*in zu Hause halten soll.
Leichte Sprache: So werden Texte geprüft
Nachdem ein Text in Leichte Sprache verfasst wurde, muss dieser im nächsten Schritt geprüft werden, beschreibt Anne Leichtfuß. Diese Prüfung wird von Menschen der Zielgruppe durchgeführt. Die virtuelle Reisegruppe darf an einer Live-Prüfung teilnehmen. Anne Leichtfuß, Herausgeberin der Seite www.einfachstars.de, führt zusammen mit Natalie Dedreux eine Prüfung durch. Anne Leichtfuß liest dabei einen Beitrag mit dem Titel „Thomas Gottschalk wird 70“ vor. Thomas Gottschalk, ein bekannter deutscher Moderator, wird zitiert mit Ausdrücken wie „meine Rübe“. Natalie Dedreux und Anne Leichtfuß machen deutlich, dass derartige Sprachbilder in der Übersetzung erklärt werden müssen.
Dolmetschen in Leichte Sprache
Nicht nur Texte können in Leichte Sprache verfasst werden, auch Gespräche oder Vorträge können simultan übersetzt werden. Anne Leichtfuß ist seit 8 Jahren Dolmetscherin für Leichte Sprache und erklärt, dass sich die Grammatik der Leichten Sprache oftmals der Gebärdensprache ähnelt. Das Angebot erweitere sich immer mehr, viele Menschen würden feststellen, dass Leichte Sprache hilfreich ist. Anne Leichtfuß beobachtet, dass neben Menschen mit Down-Syndrom auch Menschen mit Lernschwierigkeiten, gehörlose Menschen, Menschen mit geringen Deutschkenntnissen oder auch an Demenz erkrankte Menschen von der Leichten Sprache profitieren.
