Можливо, група подорожуючих з України цього травневого дня прибула б до аеропорту Кьольн-Бонн. І там би її зустріли теплими обіймами співробітники редакції журналу Ohrenkuss та Інституту досліджень синдрому Дауна TOUCHDOWN21 . Потім всі разом
у великогабаритному таксі ми поїхали б до редакції журналу Ohrenkuss. Там на нас чекав би радісний прийом з квітами й шампанським,
а також новими обіймами. Або ж мандрівники
з України поїхали б прямо до ательє KAT18, де їх почастували б кавою, а Пауль Шпітцек поставив би для приємного музичного фону кілька платівок. Після того всім запропонували б келих шампанського й ми спільно пройшлися б по художньому ательє. А Наталі Дедрьо у своєму блозі написала: «Чого мені бркує, так це щоб українці приїхали до Німеччини, аби отримати змогу спільно з нами попрацювати в редакції журналу Ohrenkuss». Проте карантин вніс свої корективи, а тому вона продовжує: «Втім, ми все ж здійснили подорож до Києва в режимі он лайн, і я ще раз візьму участь у ній, і все у нас буде добре. А ще я радію, що ми побачимося
з нашими колегами в он-лайн(1)

Ініціатором багатьох культурних проектів під назвою «Інклюзія в культурі» є Ґете-Інститут в Україні. Кілька років тому відбулася інформаційна поїздка до Німеччини. Представники й представниці українських неурядових організацій (НУО), художники й художниці, а також працівники культури ознайомилися з інклюзивними проектами в галузі мистецтва й культури, що існують у Німеччині. Група українських гостей познайомилася також і з авторами та авторками, співробітниками й співробітницями редакції журналу Ohrenkuss-Redaktion. Відтоді між Ґете-Інститутом , журналом Ohrenkuss та інститутом Touchdown21 зав’язалася жвава творча співпраця. Це – дружба, завдяки якій з’явилося багато ідей щодо реалізації майбутніх проектів. Беате Кьолер, директорка Ґете-Інституту в Україні, відкрила поїздку словами: «Я дуже рада бачити декого із добре знайомих мені колег». А ще – стисло сформулювала головну ідею проекту, котра полягає в тому, щоб надати зримості тим людям, художній потенціал і твори яких досі не привертала особливої уваги. «Йдеться про художню творчість та внесок у культуру рівноправних партнерів».» Референтка проектів «Східне партнерство» Катаріна Ґьоріґ охоче приєднується до її слів та висловлює подяку Анне Ляйхтфус та Катя де Браґанца, що представляють інститут з досліджень синдрому Дауна Touchdown21 і журнал Ohrenkuss, за реалізацію подорожі у віртуальному просторі. «Взагалі то планувалася поїздка до Німеччини у складі десяти осіб. Але нині ми стали учасниками цифрової подорожі у всесвітній мережі. Її перевага полягає в тому, що відтепер в дорогу вирушає не 10 осіб, а згідно з поданими заявками їх буде понад 30.“

Особливо щиру й теплу подяку висловлюємо перекладачеві Володимиру Шведу за чудовий переклад і підтримку в усному спілкуванні впродовж усієї подорожі.

Спочатку учасники віртуальної подорожі побували в гостях в Інституті досліджень синдрому Дауна TOUCHDOWN21(2) в Бонні. Інститут заснований у 2015 році й займається пошуком відповідей на багато питань про синдром Дауна, які досі не дав ніхто. TOUCHDOWN21 – це перший інститут у світі, який займається виключно синдромом Дауна.

Насправді проекти інституту TOUCHDOWN21 та журналу Ohrenkuss адресовані лише людям із синдромом Дауна. Вони носять радше не інклюзивний, а «ексклюзивний» характер.

«А як виглядає наукова співпраця з людьми із синдромом Дауна?»
Анне Ляйхтфус: «Ми залюбки працюємо з фахівцями. Це – спеціалісти з різних галузей науки, часто - вчені, що опрацьовують й вивчають різні аспекти феномену синдрому Дауна. Вони часто звертаються до нас, бо у нас працює чимало дорослих людей із синдромом Дауна. Це можуть бути абсолютно різні тематичні напрямки. Наприклад, історична тематика, здорові зуби, або вживання пасивної форми дієслів у граматиці людьми із синдромом Дауна.»
Катя де Браґанца: «Маю приклад, який мене дуже вразив. Якось спеціалістка з історії написала свою підсумкову роботу разом із нашою командою. До того моменту, тобто 2017 року, наука вважала, що люди з синдромом Дауна не здатні працювати з матеріалом по історії. Проте представниця історичної науки довела: «Люди з синдромом Дауна цілком здатні навчатися історії».

З більш детальною інформацією про роботу інституту TOUCHDOWN21 можна ознайомитися на сайті: www.touchdown21.de

(1)https://www.nataliededreux.de/blog/
(2)https://touchdown21.info/de/startseite/index.html


Vielleicht wäre die Reisegruppe an diesem Tag im Mai am Flughafen Köln/Bonn angekommen. Sie wären dort von Vertreterinnen der Ohrenkuss-Redaktion und TOUCHDOWN21 empfangen und zur Begrüßung in den Arm genommen worden. Es wären alle zusammen, in Großraumtaxis, in die Ohrenkuss-Redaktion gefahren. Dort hätte es einen fröhlichen Empfang gegeben, mit Sekt und Blumen auf dem Tisch und weiteren Umarmungen. Oder, die Reisegruppe wäre direkt ins KAT18 gefahren. Hätte dort einen Kaffee getrunken, während Paul Spietzek im Hintergrund Schalplatten aufgelegt hätte. Der Sekt wäre dann angeboten worden, während alle gemeinsam das Atelier besichtigen. Und Natalie Dedreux hätte nicht auf ihrem Blog geschrieben „Und was mir auch fehlt, ist dass die Ukrainer nach Deutschland kommen, damit wir zusammen in Bonn in der Ohrenkuss Redaktion arbeiten können.“ Durch den Lockdown kam alles anders, und sie schreibt weiter: „Aber wir haben eine Kiew Reise online gemacht und das werde ich noch mal machen und das läuft auch gut. Und ich bin auch froh, dass wir die Kollegen online(1) sehen.“

Das Goethe-Institut Ukraine ist Initiator mehrerer Kulturprojekte unter der Überschrift „Inklusion in der Kultur“. Vor einigen Jahren fand eine Besucherreise nach Deutschland statt. Vertreter*innen ukrainischer NGOs, Künstler*innen und Kulturschaffende haben inklusive Kunst-und Kulturprojekte in Deutschland besucht. Die Reisegruppe hat auch Autor*innen und Mitarbeiter*innen der Ohrenkuss-Redaktion kennengelernt. Heute pflegen das Goethe-Institut und Ohrenkuss/Touchdown21 eine lebendige, kreative Kooperation. Eine Freundschaft mit zahlreichen Ideen für zukünftige Projekte. Beate Köhler, Leiterin des Goethe-Institut Ukraine eröffnet die Reise. Ich freue mich sehr, hier einige gute Freunde und Freundinnen zu sehen“. Beate Köhler fasst zusammen, dass es die zentrale Idee des Projekts ist, Sichtbarkeit zu schaffen für Menschen, deren künstlerisches Potential und Schaffen bisher wenig Beachtung findet. „Es geht uns um die künstlerische Arbeit und um den kulturellen Beitrag auf Augenhöhe.“ Katarina Görig, Referentin für östliche Partnerschaft, schließt sich begeistert an und bedankt sich bei Anne Leichtfuß und Katja de Bragança von Touchdown21/Ohrenkuss für die Umsetzung der Reise im virtuellen Raum. „Eigentlich war geplant, dass wir mit zehn Personen nach Deutschland reisen. Jetzt befinden wir uns auf einer digitalen Netzwerkreise. Der Vorteil ist, dass wir jetzt nicht nur mit zehn Menschen reisen, sondern das wir mehr als 30 Anmeldungen vorliegen haben.“

Ein besonders herzliches und warmes Dankeschön gilt dem Dolmetscher Wolodymyr Schwed für die großartige Übersetzung und Begleitung während der gesamten Reise.

Die erste Besichtigung der virtuellen Reise findet im Forschungsinstitut TOUCHDOWN21(2) in Bonn statt. Das Institut wurde 2015 gegründet und ist aus dem Gedanken heraus entstanden, dass viele Fragen zum Thema Down-Syndrom noch unbeantwortet sind. TOUCHDOWN21 ist das erste Institut weltweit, welches sich ausschließlich mit dem Down-Syndrom befasst.

Tatsächlich ist es so, dass das Projekt TOUCHDOWN21 und Ohrenkuss Projekte sind, wo nur Menschen mit Down-Syndrom dabei sind. Das ist nicht inklusiv, das ist exklusiv.

„Wie arbeiten Sie mit Menschen mit Down-Syndrom wissenschaftlich zusammen?“

Anne Leichtfuß: „Wir arbeiten sehr gern mit Fachleuten zusammen. Das sind Fachleute aus den unterschiedlichen wissenschaftlichen Bereichen. Oft ist es so, dass diese Wissenschaftler und Wissenschaftlerinnen Teilbereiche des Down-Syndrom bearbeiten oder erforschen. Oft wenden sie sich an uns, weil viele erwachsene Menschen mit Down-Syndrom bei uns mitarbeiten. Es können völlig unterschiedliche Themenbereiche sein. Zum Beispiel historische Themen, die Zahngesundheit oder der Passiv-Gebrauch in der Grammatik von Menschen mit Down-Syndrom.“

Antwort Katja de Braganca: „Ich habe noch ein Beispiel, dass mich sehr beeindruckt hat. Eine Historikerin hat ihre Abschlussarbeit mit unserem Team zusammen geschrieben. Die Wissenschaft war bis dahin, 2017, der Meinung, dass Menschen mit Down-Syndrom nicht historisch arbeiten können. Die Wissenschaftlerin konnte nachweisen: „Menschen mit Down-Syndrom können sehr wohl historisch lernen.“

Weiterführenden Informationen über die Arbeit des Institut TOUCHDOWN21 sind auf der Homepage zu finden: www.touchdown21.de





(1)https://www.nataliededreux.de/blog/
(2)https://touchdown21.info/de/startseite/index.html
Yevhen Holubentsev, Fireworks, A4
Заснування журналу про культуру

«Яким сприймають люди із синдромом Дауна світ, і як світ сприймає людей із синдромом Дауна?» Ця антитеза у 1998 році дала поштовх до появи на факультеті історії медицини науково-дослідного проекту під керівництвом професора Боннського університету Шотта. «Професор Шотт цікавився цією темою й прагнув до критичного аналізу існуючих наукових точок зору», зазначає Катя де Браґанца у статті про історію створення журналу. На той час вона працювала біологом на факультеті генетики людини. Журнал Ohrenkuss став частиною проекту й залишається нею й досі.

«У 80-і – 90-і роки широко побутувала думка, що люди із синдромом Дауна не вміють ні читати, ні писати», згадує Катя де Браґанца. Саме тоді вона й запитала себе: «А чому так думають? Чому вважається, що люди із синдромом Дауна не вміють читати і писати? Чому всі сприймають це як факт?» Вона швидко зрозуміла, що багато з них у досить цікавий спосіб виражають себе у текстах. Багато з них пише тексти доволі своєрідною поетичною мовою. «До речі, автори й авторки не пишуть свої тексти легкою мовою, це часто просто помилкове уявлення», вважає Катя де Браганца.

Редакція журналу Ohrenkuss дотримується у своїй роботі чітких принципів. Ohrenkuss пропонує читачеві лише тексти, написані людьми із синдромом Дауна. Графічне оформлення та виготовлення фотографій здійснюються професійними спеціалістами в галузі графіки й фотомистецтва. Кожне видання має свого фотографа й присвячене виключно одній темі. Фотографи зосереджують свою увагу на людях із синдромом Дауна. Автори текстів дають можливість заглянути у їхній внутрішній світ та сприйняття дійсності. Показовими темами є кохання, робота, музика, мода або ж суперсила. Теми під час редакційних засідань виносяться на обговорення авторів та авторок й відбираються ними ж. Є ціла низка спеціальних видань, присвячених темам батьків, матерів, дітей, а також братів і сестер. Катя де Браґанца напів-жартома додає,що самим мамам не дозволяють писати, бо побоюються, що їхні тексти можуть виявитися надто довгими. Існують і дві заборонені теми. Авторам/авторкам не дозволяється писати про школу. Видання про синдром Дауна та вади у розвитку теж не викликали інтересу, адже є теми набагато цікавіші.

МИСТЕЦЬКИЙ ДІМ KAT18(3), розташований у Кьольні, складається з ательє, галереї та кав’ярні -бару. KAT18 було відкрито в 2014 році як Мистецький дім. KAT18 поставив перед собою мету сприяти покращенню умов життя художників/художниць.

Ласкаво просимо до ательє KAT18

Юта Пьостґес, художня директорка ательє KAT18, вітає віртуальну групу гостей з України біля входу в будинок. «Пауль, ти там?», з цими словами Юта Пьостґес входить до будинку й разом із 30 учасниками віртуальної подорожі прямує до кав’ярні. Пауль Шпітцек стоїть біля кавового автомата й готує запашний напій.

Юта Пьостґес не шкодує часу, щоб дати якомога повніше уявлення мандрівникам з України про KAT18 та історію його заснування. Проект було розпочато у 1993 році громадськими неприбутковими майстернями міста Кьольн. KAT18 став міні-проектом цих майстерень, максимально орієнтованим на інклюзивний підхід у роботі. Тому кафе відкрилося прямо в центрі міста, де існують оптимальні можливості для налагодження контактів. Це відповідає прагненню до максимального рівня інклюзії. При цьому KAT18 постійно надає особливого значення тому, щоб художні роботи відповідали й певним якісним естетичним вимогам.

«У скількох містах є ще подібні кав’ярні?»
Юта Пьостґес: «Таке поєднання мистецтва й кулінарії є унікальним».

«Як часто міняються картини або малюнки?“
Юта Пьостґес: «У нас є програми на рік, якими передбачено чотири виставки щороку. Наразі ми спільно з проектом TOUCHDOWN21 демонструємо виставку «Привітай мене».

Уші Бетц розповідає про мистецтвознавчу виставку, присвячену Ернсту Людвіґу Кірхнеру, яка відбулася в Боннському художньому й виставковому центрі у 2018 році. Ернст Людвіґ Кірхнер народився у 1880 році, вивчав архітектуру й був художником, скульптором і графіком. У віці 58 років він покінчив життя самогубством. Анна Ліза Плеттенберґ зачитує картку до картини «Лісове озеро в Богемії». Картина була написана в Богемії, місцевості, яку Кірхнер називав «земним раєм».

«Тут можна бачити густий ліс, а також став. Поміж лугами тече річка. Є й шлях, яким можна йти. Але в лісі є ще щось. Це – пара молодих людей. Біля ставу. Вони хочуть скупатися в ньому. А ще – влаштувати пікнік. Вони страшенно закохані. І одні в лісі. А тому можуть далі йти навіть голими. Картина називається «Лісове озеро в Богемії». Вона написана у 1911 році. Луг – яскраво зелений. Дорога – лілова й рожева. Стовбури дерев дуже холодні. Вони ламаються, коли стає холодно. Ставок теж дуже холодний, якщо вскочити в нього. Стовбури дерев яскраво зелені».

Анна Ліза Плеттенберґ каже,що вона дуже ретельно вивчала кольори на картині. Кірхнер вважав, що бути голим в дикій природі, гарно. Для того часу це було щось нове. Він хотів показати, що не бажає дотримуватися правил суспільства.

(3)https://www.kunsthauskat18.de

Die Gründung des Kulturmagazins

„Wie erleben Menschen mit Down-Syndrom die Welt und wie sieht die Welt Menschen mit Down-Syndrom?“ Dieser Gegenüberstellung folgte 1998 ein Forschungsprojekt am Medizinhistorischen Institut unter der Leitung von Prof. Schott an der Universität Bonn. „Prof. Schott war interessiert an dem Thema und wollte Lehrmeinungen hinterfragen“, führt Katja de Bragança in die Entstehungsgeschichte des Magazins ein. Sie hatte bis zu der Zeit als Biologin am Institut für Humangenetik gearbeitet. Das Magazin Ohrenkuss war ein Teil des Projekts und besteht noch heute.
„In den 80er und 90er Jahren war das Denken noch weit verbreitet, dass Menschen mit Down-Syndrom nicht lesen und schreiben lernen könnten“ berichtet Katja de Bragança. Sie fragte sich damals „Warum aber denkt man so? Warum denkt man, dass Menschen mit Down-Syndrom nicht schreiben und lesen könnten? Warum denkt man, dass dies ein Fakt ist?“. Schnell war Katja de Bragança klar, dass viele eine sehr interessante Art haben, sich über Texte auszudrücken. Viele schreiben Texte in einer sehr eigenen, poetischen Sprache. „Die Autor*innen schreiben übrigens nicht in Leichte Sprache, das ist oft ein Missverständnis“, so Katja de Bragança.

Die Ohrenkuss-Redaktion arbeitet mit klaren Grundsätzen. Ohrenkuss präsentiert ausschließlich Texte, die von Menschen mit Down-Syndrom verfasst werden. Das Layout und die Fotos werden von professionell Schaffenden aus den Bereichen Grafik und Fotografie gemacht. Jede Ausgabe hat nur einen Fotograf*in und ist ausschließlich einem bestimmten Thema gewidmet. Die Fotograf*in blickt auf den Menschen mit Down-Syndrom. Die schreibende Person erlaubt einen Einblick in seine Perspektive auf die Welt. Beispielhafte Themen sind Liebe, Arbeit, Musik, Mode oder Superkräfte. Die Themen werden in einer Redaktionssitzung von den Autor*innen zur Diskussion gestellt und ausgewählt. Es gibt auch eine besondere Reihe mit Ausgaben zum den Themen Väter, Mütter, Baby und Geschwister. Mit einem Augenzwinkern fügt Katja de Bragança hinzu, dass Mütter nicht selber schreiben durften, aus Angst, ihre Texte könnten zu lang werden. Es gäbe auch zwei Tabuthemen. Über das Thema Schule wollten die Autor*innen nicht schreiben. Eine Ausgabe zum Thema Down-Syndrom und Behinderung war ebenfalls nicht von Interesse: da gebe es spannendere Themen.

***

Das in Köln ansässige KUNSTHAUS KAT18(3)
besteht aus einem Atelier, einer Galerie und einer Kaffeebar. Das KAT18 wurde 2014 als Kunsthaus eröffnet. Ein Ziel des KAT18 ist, einen Beitrag zur Verbesserung der Lebensbedingungen der Künstler*innen zu leisten.

Willkommen im KAT18

Jutta Pöstges, Künstlerische Leitung des KAT18, begrüßt die virtuelle Reisegruppe am Eingangsbereich des Hauses. „Paul, bist du da?“, Jutta Pöstges betritt das Haus und geht zusammen mit den 30 Teilnehmenden der virtuellen Reisegruppe in das Café. Paul Spitzeck steht an der Maschine und bereitet einen Kaffee zu.

Jutta Pöstges nimmt sich viel Zeit um den Reisenden einen Einblick in das KAT18 und seine Gründungsgeschichte zu ermöglichen. Angefangen habe das Projekt 1993 in den gemeinnützigen Werkstätten Köln. Das KAT18 ist das kleinste Projekt der Kölner Werkstätten und darauf ausgerichtet, möglichst inklusiv zu arbeiten. Daher wurde das Café inmitten der Stadt eröffnet; ein Café ist eine gute Möglichkeit in Kontakt zu treten. Es entspricht dem Wunsch nach größt möglicher Inklusion. Das KAT18 legt dabei stets großen Wert darauf, dass die künstlerischen Arbeiten einer gewissen ästhetischen Qualität entsprechen.

„In welchen Städten gibt es vergleichbare Cafés?“
Jutta Pöstges:Die Kombination aus Kunst und Kulinarik ist einmalig.“

Wie oft werden Bilder oder Zeichnungen ausgewechselt?“
Jutta Pöstges: „Wir haben ein Jahresprogramm mit vier Ausstellungen pro Jahr. Aktuell zeigen wir die Ausstellung „Mich gratulieren“, zusammen mit dem Projekt TOUCHDOWN21.“

***
Tandem-Führung durch eine Kunstausstellung

In der Bundeskunsthalle Bonn im Jahr 2018 eine kunsthistorische Ausstellung zu Ernst Ludwig Kirchner stattfand. Ernst Ludwig Kirchner wurde 1880 geboren, hat Architektur studiert, war Maler, Bildhauer und Zeichner. Mit 58 Jahren nahm er sich das Leben. Anna Lisa Plettenberg liest ihre Karte zu dem Bild „Böhmischer Waldsee“ vor. Das Bild ist in Böhmen entstanden, eine Gegend, die Kirchner als „irdisches Paradies“ bezeichnete.
„Hier sieht man den Wald mit vielen Bäumen und auch den Teich. Zwischen den Wiesen fließt ein Fluß. Es gibt auch eine Weg zu gehen. Aber es gibt noch etwas im Wald. Ein junges Paar. Am Teich. Sie wollten in dem Teich schwimmen. Und einen Picknick machen. Sie sind verknallt. Sie sind alleine im Wald. Sie können auch nackt weiter gehen. Das Bild heißt Böhmischer Waldsee. Es ist von 1911. Die Wiese ist saftig grün. Der Weg ist lila und pink. Die Baumstämme sind sehr kalt. Sie knicken ab, wenn es kalt ist. Der Teich ist sehr kalt wenn man reinspringt. Die Baumstämme sind saftig grün.“ Anna Lisa Plettenberg erzählt, dass sie sich intensiv mit den Farben beschäftigt hat. Kirchner fand es schön, in der freien Natur nackt zu sein. Das war zu der Zeit etwas neues. Er wollte zeigen, dass er sich nicht an gesellschaftlichen Regeln halten möchte.







(3)https://www.kunsthauskat18.de
***
На п’ятий день своєї подорожі українські гості вирушають на екскурсію до Мистецького дому Фундації Gold-Kraemer(4). Мелані Шмітт, директорка(5) Мистецького дому разом із співробітницею сектору мистецтва й культури Марен Вальтер розповідають їм про нинішню ситуацію та перспективи на майбутнє. Мелані Шмітт – мистецтвознавиця й викладачка мистецтва. Художниця Андреа Вольф та художник Еліас фон Мартіаль знайомлять відвідувачів з роботою мистецького дому крізь призму бачення художників/художниць.

Неприбуткова приватна Фундація Gold-Kraemer розташована в містечку Фрехен поблизу Кьольна. Вона була заснована подружжям, яке мало велику мережу ювелірних магазинів у Німеччині. Увесь свій спадок засновники заповіли Фундації . Багато проектів, що отримали фінансову підтримку, пов’язані зі спортом як засобом сприяння інклюзії. Інші проекти дають можливість займатися терапевтичною верховою їздою й іпотерапією, дзюдо, а також створювати футбольні команди. Напрямки діяльності Фундації поширюються й на розробку концепцій облаштування житла, а також сфери мистецтва і культури.

Мистецький дім

«З появою мистецького дому», зазначає Мелані Шмітт, «виникло ательє, в якому люди з вадами у розвитку можуть знайти простір для розвитку свого творчого потенціалу незалежно від віку і виду порушень». Художникам/художницям від 17 до 60 років. Мистецький дім має на балансі загальну площу у 600 кв. м. Він розташований у новому унікальному житловому кварталі міста Фрехен поблизу Кьольна. Відкриття Мистецького дому заплановане на літо 2020 року. Характерна особливість цього ательє полягає в тому, що воно покликане дати можливість художникам/художницям займатися своєю справою професійно, тобто не є однією із форм організації дозвілля.

Мистецький дім сприяє концептуальній реалізації таких проектів «шляхом професійної підготовки художників/художниць, котрі через агентство отримують доступ до ринку творів мистецтва й культури», вважає Мелані Шмітт. Потім вона додає, що Мистецький дім займається трьома головними напрямками, і в цьому плані є унікальним для Німеччини:

  1. Ательє й виробництво творів мистецтва
  2. Програми навчання
  3. Агентство
Ательє як художня майстерня є місцем, в якому художники/художниці створюють свої роботи. Програма навчання здійснюється художніми асистентами асистентками , що працюють в центрі. Агентство займається посередництво з метою розміщення творів центру в музеях та їхнього показу на виставках, а також популяризації на ринку творів культури й мистецтва.
«Чи купують державні музеї твори інклюзивного мистецтва?»
Мелані Шмітт: «Позаяк у Німеччині вже є кілька ательє для людей з вадами розвитку, існує і відповідний ринок. Наше завдання полягає у сприянні популяризації таких творів назовні. Звісно ж упереджене ставлення існує й на загальному ринку творів мистецтва».

«Чи є різниця між художниками/художницями й тими, хто допомагає опановувати методи й прийоми роботи? Чи працюють художники/художниці одночасно й асистентами/асистентками?»
Мелані Шмітт: «Мова не йде про створення спільних робіт. Співробітник/співробітниця, так би мовити, перебувають на службі у художника».

Віртуальна група відвідувачів з України цього дня в гостях у виставки «Привітай мене». Ця віртуальна екскурсія здійснюється почергово у формі презентації перформансу «Touchdown21 mini» та виставки в ательє KAT18. Експонати «Touchdown21 mini» настільки малі, що можуть вміститися в шухляді столу або ляльковому будинку. В той час як Катя де Браґанца веде гостей виставкою, Юта Пьостґес демонструє відповідні експонати в Кьольні, в ательє KAT18.
Виставки з подібною тематикою вже пройшли у Боннському художньому й виставковому центрі, Бременській «культурній амбулаторії» (проект однієї з клінік Бремена, в рамках якого на території клініки розташований музей, місце для проведення масових заходів та паркова галерея з виставками на тему медицини й мистецтва – прим. перекладача), Центрі Пауля Клее в Берні, а також у Києві й Одесі.

(4) https://www.gold-kraemer-stiftung.de
(5) https://www.gold-kraemer-stiftung.de/angebote/kunst-kultur/kunsthaus.html
***
Die Exkursion führt die Reisenden am fünften Tag zum Kunsthaus der Gold-Kraemer-Stiftung(4). Melanie Schmitt ist Leiterin des Kunsthauses(5) und führt gemeinsam mit der Referentin für Kunst und Kultur, Maren Walter, durch in die junge Geschichte und die Visionen des Kunsthauses ein. Melanie Schmitt ist Kunsthistorikerin und Kunstpädagogin. Die Künstler*innen Andrea Wolf und Elias von Martial ermöglichen den Reisenden einen Einblick aus der Perspektive der Künstler*innen in die Arbeit des Kunsthauses.

Die gemeinnützige und private Gold-Kraemer-Stiftung sitzt in Frechen bei Köln. Sie wurde von einem Ehepaar gegründet, das zahlreiche Juwelier-Geschäfte in Deutschland besaß. Das gesamte Erbe der Stifter ist in die Stiftung geflossen. Viele geförderten Projekte befinden sich im Bereich Sport und haben zum Ziel, die Inklusion zu fördern. Weitere Projekte ermöglichen Reit-und Pferdetherapie, Judo oder auch Fußballgruppen. Wohnkonzepte sind ebenfalls ein Bereich der Stiftung. Ebenso wie der Bereich Kunst und Kultur.

Kunsthaus

„Mit dem Kunsthaus“, so erklärt Melanie Schmitt, „entsteht ein Atelier, in dem Menschen mit Behinderung unabhängig von ihrem Alter und ohne Unterscheidungen bezüglich der Behinderungen, einen Raum zur Entwicklung ihrer künstlerischen Potentiale vorfinden können“. Die Künstler*innen sind zwischen 17 und über 60 Jahre alt. Das Kunsthaus wird eine Gesamtfläche von 600 qm vorhalten. Der Standort befindet sich in einem neuen, inklusiven Wohnquartier in Frechen bei Köln. Die Eröffnung des Kunsthauses ist für Sommer 2020 geplant. Ein wesentliches Merkmal des Kunsthauses ist, dass den Künstler*innen die Möglichkeit gegeben werden soll, Kunst als Beruf auszuüben, nicht im Sinne einer Freizeitbeschäftigung.

Konzeptionell ermögliche das Kunsthaus inklusive Prozesse, „indem die Künstler*innen professionell ausgebildet werden und sie über die Agentur Zugänge zum regulären Kunst- und Kulturmarkt erhalten", so Melanie Schmitt. Sie erklärt weiter, dass das Kunsthaus aus drei Bereichen besteht. Es sei in dieser Form einmalig in Deutschland:

  1. Atelier und Produktion
  2. Bildungsprogramm
  3. Agentur
Das Atelier ist als Produktionsstätte der Ort, an dem die Künstler*innen ihre Werke erschaffen. Das Bildungsprogramm findet intern durch die künstlerischen Assistenzen statt. Die Agentur hat die Aufgabe, die Werke in Museen und Ausstellungen zu vermitteln und auf dem Kunst- und Kulturmarkt bekannt zu machen.

„Kaufen staatliche Museen auch inklusive Kunst?“
Melanie Schmitt: „Da es in Deutschland schon einige Ateliers für Menschen mit Behinderung gibt, gibt es auch einen Markt. Es ist unsere Aufgabe, dazu beizutragen, die Werke nach außen zu vermitteln. Auch im allgemeinen Kunstmarkt sind natürlich Vorurteile vorhanden.“

„Gibt es eine Unterscheidung zwischen Künstler*innen und denen, die eine Methode beibringen? Oder sind die Künstler*innen auch Assistent*innen?“
Melanie Schmitt: „Es geht nicht darum, gemeinsame Werke zu erstellen. Die Mitarbeiter*in ist dem Künstler dienend.“

***

Die virtuelle Reisegruppe besucht an diesem Tag die Ausstellung „Mich gratulieren“. Die virtuelle Exkursion ist eine sich abwechselnde Präsentation von „Touchdown21 mini“ und der Ausstellung im KAT18. Die „Touchdown21 mini“- Exponate sind so klein, dass sie in eine Schublade oder ein Puppenhaus passen würden. Während Katja de Branganca durch diese Ausstellung führt, zeigt Jutta Pöstges die Exponate in Köln im KAT18.
Ausstellungen zu ähnlichen Themen hat es bereits in der Kunsthalle Bonn, der KulturAmbulanz Bremen, dem Zentrum Paul Klee in Bern und in Kiew und Odessa gegeben.













(4) https://www.gold-kraemer-stiftung.de
(5) https://www.gold-kraemer-stiftung.de/angebote/kunst-kultur/kunsthaus.html
***

На сьомий день подорожі гості з України побували в Ательє Goldstein(6) у Франкфурті на Майні. Співробітник Свен Фрітц взяв на себе роль екскурсовода по ательє, розташованому в столиці фінансовой й банківської справи федеральної землі Гессен.

Ательє Goldstein – проект організації під назвою Lebenshilfe Frankfurt am Main e.V. (об’єднання батьків, спеціалістів та донорів з метою підтримки людей з вадами розвитку їхніх батьків та сімей – прим. перекладача), створеної у 2001році. Він покликаний забезпечити художникам/художницям професійний простір, в якому у них є можливість створювати важливі твори сучасного мистецтва. 13 художників/художниць з вадами розвитку два – три рази в тиждень на увесь день приходять в ательє. «Дехто два дні ходить до ательє, а в інші дні в - майстерню для людей із різними видами порушень», розповідає Свен Фрітц. Художникам/художницям ательє Goldstein допомагають в роботі вісім штатних співробітників. Дехто з них має педагогічну освіту. Більшість отримали художню освіту, яка й потрібна в цьому випадку, зауважує Свен Фрітц. Співробітники/співробітниці завжди до послуг художників/художниць і надають їм підтримку під час роботи над творами. Ательє вбачає своє завдання у налагодженні діалогу й співпраці на рівних. Свен Фрітц зауважує, що кожен художник/кожна художниця має свого власного асистента в ательє Goldstein. Крім того ательє пропонує послуги своїх співробітників з посередництва й організації роботи агентства,
а також з підготовки інтерв’ю. «Художники
й художниці працюють в ательє в межах персонального бюджету», додає Свен Фрітц. Ательє фінансує свою діяльність за рахунок грантів, що надаються містом, грантів асоціації під назвою Aktion Mensch (німецька громадська організація, створена за ініціативою німецького телеканалу ZDF в 1964 році, котра фінансує свою діяльність з лотереї і займається
питаннями інклюзії - прим. перекладача) або
ж продажу творів мистецтва.

«Як можна стати художником/художницею ательє Goldstein?
Свен Фрітц: «Вимоги доволі високі. Кандидати/кандидатки спочатку подають на розгляд свої художні роботи. Загалом процедура прийому схожа на ту, що існує в художньому училищі. Оскільки у розпорядженні в ательє є обмежена кількість робочих місць, прийом нових художників/художниць проводиться рідко. Більшість із них працюють в ательє Goldstein дуже давно».

«А як щодо найбільш вдалої назви для поняття «вади розвитку»? Які назви використовуються для позначення порушень, які мають художники/художниці, чи наразі це не грає ролі?»
Свен Фрітц: «Це – дуже важлива тема. Самі ми, власне, не маємо бажання займатися нею.
У нашій повсякденній взаємодії вона не відіграє особливої ролі. Спочатку нас мало цікавить діагноз, поставлений комусь».

Свен Фрітц демонструє вражаючі роботи художників/художниць ательє Goldstein. Портрети всіх художників/художниць можна подивитися на домашньому сайті:
https://www.atelier-goldstein.de/kuenstler/.

На восьмий день група мандрівників з України відвідала ательє KAT18. Юта Пьостґес, художня директорка KAT18 у Кьольні, проведе сьогодні екскурсію для гостей і розповість їм про цей мистецький дім, покаже ательє та познайомить
з окремими художниками/ художницями.
Під час привітання одна з учасниць української групи коротко розповідає про громадську організацію «Еммаус» в Україні . Ця організація пов’язана з католицьким університетом й розробляє та реалізує соціальні, освітні та культурні проекти, а також проекти, адресовані сім’ям. Ще одним важливим напрямком її діяльності є забезпечення умов для проживання та навчання людей, що потребують підтримки. Еммаус допомагає їм також у пошуку робочого місця на загальному ринку праці.

Юта Пьостґес за допомогою фотокамери, вмонтованої у мобільний телефон, веде групу далі. Вона вітається з художником Даніелем Сцісловскі, який сидить на своєму робочому місці. Даніель Сцісловскі демонструє літальний апарат, виготовлений з молочних пакетів та обгорток з під морозива, які він розмалював акриловими фарбами. Над одним космічним кораблем від працює від трьох до чотирьох днів. Потім художник показує своїм гостям кілька свіжих малюнків. Один з них присвячений темі коронавірусу, на ньому можна бачити схожі на пилок часточки, що пролітають крізь повітря. На іншому зображена лілія, яку Даніель Сцісловскі намалював під час карантину в своєму домашньому саду.

Більше інформації про ательє можна знайти на сайті www.kunsthauskat18.de.

Питання й відповіді стосовно асистентської підтримки

Катя де Браґанца: «Що важливе для розуміння ролі асистентської підтримки при роботі в KAT18?»
Юта Пьостґес: «Для нас дуже важливо, щоб художні асистенти мали належну художню підготовку. Адже у нас мова йде про художній продукт. Ми намагаємося створити атмосферу, що спонукає до творчості. Простір, в якому всі почуваються комфортно.
Ми надаємо великої ваги зустрічі на рівних. Прагнемо посилювати здатність до ухвалення рішень й бажання до самовизначення. В нашій роботі ми спираємося на бажання й устремління наших художників/художниць. Інколи вони їх усвідомлюють слабо, і тоді ми приходимо їм на допомогу.»

Питання: «Я вражений прекрасною роботою і чудовою командою KAT18. Хочу запитати Юту Пьостґес: існують ситуації, коли люди просто внутрішньо виснажуються, тобто заряд батарейки закінчується. Як уникнути такої небезпеки?»
Юта Пьостґес: «Так, мені теж знайоме це відчуття. Ситуація, коли ти здавалося б уже на межі сил. Добре, якщо крім роботи існує й звичний стабільний ритм життя. Але в таких випадках варто відкрито поговорити це в команді й разом поміркувати, що можна зробити. Великим джерелом сил завжди залишається саме мистецтво. Я відчуваю себе в привілейованому становищі в оточенні таких прекрасних робіт. Саме ці роботи дають мені підзарядку й наповнюють новою енергією».

На одинадцятий день віртуальної подорожі група зустрічається з Петером Куренбахом. Він розповідає про створення й роботу готелю-ресторану Müllestumpe в Бонні. Це – інклюзивний заклад такого типу в цьому місті. Петер Куренбах заснував ательє, що стало частиною цього комплексу.


Петер Куренбах заглибився у спогади й розповів про власноруч зшиті намети для проекту. З цими наметами проектна група подорожувала від міста до міста. Вони були й місцем проведення заходів, і творчою майстернею. Часто в центрі міста раптом виникало наметове містечко. Туди запрошували багатьох людей із синдромом Дауна. «Саме тоді з’являлися чудові експонати, котрі ми брали з собою до наступного міста», каже Петер Куренбах. Трохи згодом він познайомився із засновниками/засновницями готелю-ресторану Müllestumpe. Й почав активно працювати там. А Катя де Браґанца тоді ж створила журнал Ohrenkuss.

З більш детальною інформацією про готель-ресторан Haus Müllestumpe можна ознайомитися на сайті: http://www.muellestumpe.de/


(6) https://www.atelier-goldstein.de
(7) https://www.lebenshilfe-ffm.de/de/
(8) Персональний бюджет: https://de.wikipedia.org/wiki/Persönliches_Budget
(9 )https://www.aktion-mensch.de
(10) https://www.emmaus-international.org


***

Der siebte Tag der Reise führt die Reisegruppe in das Atelier Goldstein(6) nach Frankfurt am Main. Der Mitarbeiter Sven Fritz führt die Reisegruppe durch das Atelier in der hessischen Banken-und Finanzmetropole.

Das Atelier Goldstein ist ein Projekt der Lebenshilfe Frankfurt am Main e.V. und wurde 2001 gegründet. Es bietet den Künstler*innen einen professionellen Raum, in dem sie bedeutende Werke der zeitgenössischen Kunst schaffen können. 13 Künstler*innen mit Behinderung kommen an zwei bis drei Tagen pro Woche in das Atelier. „Einige gehen an zwei Tagen ins Atelier und an den anderen Tagen in eine Werkstatt für Menschen mit Behinderung“, erzählt Sven Fritz. Die Künstler*innen des Atelier Goldstein werden von den acht fest angestellten Mitarbeiter*innen begleitet. Eine der Mitarbeiter*innen hat eine pädagogische Ausbildung. Die Mehrheit habe eine künstlerische Ausbildung, wo auch das Augenmerk läge, so Sven Fritz. Die Mitarbeiter*innen sind für die Künstler*innen da, unterstützen die Produktionsprozesse. Es gehöre zum Selbstverständnis des Ateliers, sich auf Augenhöhe zu begegnen. Sven Fritz erklärt, dass jede Künstler*in im Atelier Goldstein eine individuelle Assistenz erhält. Auch Vermittlungs- und Agenturarbeit sowie Coaching vor Interviews werde durch die Mitarbeiter*innen angeboten. „Die Künstler*innen sind im Rahmen des persönlichen Budgets im Atelier tätig“, klärt Sven Fritze auf. Das Atelier wird unter anderem durch städtische Förderungen, Förderungen durch die Aktion Mensch oder den Verkauf von Kunstwerken finanziert.


„Wie kann man Künstler*in im Atelier Goldstein werden?
Sven Fritz: „Die Ansprüche sind sehr hoch. Bewerber*innen reichen zunächst Bildmaterial ein. Insgesamt ähnelt das Aufnahmeverfahren dem einer Kunstschule. Da nur eine begrenzte Anzahl an Atelierplätzen zur Verfügung steht, sind Aufnahmen selten. Die meisten Künstler*innen arbeiten sehr lange im Atelier Goldstein."
„Wie ist das Thema bei der Benennung der Behinderung? Welche Begriffe werden gewählt, um zu beschreiben, was eine Künstler*in hat, oder ist das egal?“
Sven Fritz: „Das ist ein riesiges Thema. Wir wollen uns eigentlich nicht damit beschäftigen. Es spielt in unserem täglichen Miteinander keine Rolle. Es interessiert uns im ersten Moment nicht, welche Diagnosen da vorliegen.“

Portraits aller Künstler*innen snd auf der Homepage zu finden:
https://www.atelier-goldstein.de/kuenstler/.

***

Der achte Tag führt die Reisegruppe in das Atelier des KAT18. Jutta Pöstges, künstlerische Leitung des KAT18 in Köln, führt die Reisegruppe am heutigen Tag durch das Haus und wird das Atelier zeigen und einzelne Künstler*innen vorstellen.

In der Begrüßungsrunde berichtet eine Teilnehmerin aus der Ukraine kurz über die NGO Emmaus aus der Ukraine. Emmaus ist an die katholische Universität angeschlossen und veranstaltet Seminare, macht Aufklärungsarbeit, initiiert Projekte für Familien. Ein weiterer Schwerpunkt von Emmaus ist das Wohnen sowie das Lernen von Menschen mit Assistenzbedarf. Auch bei der Suche nach einem Arbeitsplatz auf dem allgemeinen Arbeitsmarkt unterstützt Emmaus.

Jutta Pöstges geht mit der Handykamera weiter. Sie begrüßt den Künstler Daniel
Scislowski der an seinem Arbeitsplatz sitzt. Daniel Scislowski zeigt ein Flugobjekt, gefertigt aus Milch-und Eistüten, die er mit Acrylfraben anmalt. Er arbeitet drei bis vier Tage an einem Raumschiff. Dann zeigt er einige seiner aktuellen Zeichnungen. Ein Bild befasst sich mit dem Coronavirus, es sind pollenähnliche Partikel zu sehen, die durch die Luft fliegen. Ein anderes Bild zeigt eine Lilie, die hat Daniel Scislowski während des Lockdowns zu Hause im Garten gezeichnet.

Viele weitere Informationen über das Atelier sind auf der Homepage ,www.kunsthauskat18.de, nachzulesen.

„Was ist wichtig für das Verständnis von Assistenz bei der Arbeit im KAT18?“
Jutta Pöstges: „Für uns ist es sehr wichtig, dass die künstlerischen Assistenzen eine künstlerische Ausbildung haben. Bei uns geht es um das künstlerische Produkt. Wir bemühen uns, um eine anregende Atmosphäre. Einem Raum, indem sich alle wohl fühlen.
Wir legen Wert auf eine würdevolle Begegnung. Dazu gehört auch, dass die Selbstbestimmung und die Entscheidungsfähigkeit gestärkt werden. Wir gehen in unserer Arbeit sehr von den Sehnsüchten der Künstler*innen aus. Manchmal sind sie sich ihrer Sehnsüchte weniger bewusst, dann geben wir Hilfestellung.“

"Ich bewundere die tolle Arbeit und das tolle Team von KAT18. Ich möchte Jutta Pöstges etwas fragen. Sie ist schon viele Jahre in diesem Beruf. Es gibt ja Situationen, in denen einem Menschen die Batterien leer gehen und man sich erschöpft fühlt. Wie kann man dieser Gefahr entgehen?“
Jutta Pöstges: „Ja, das kenne ich auch. Die Situation, dass man sich verausgabt. Es ist sicher gut, wenn man eine gute, stabile Routine hat neben seiner Arbeit. Es ist hilfreich, im Team solche Situationen offen ansprechen und reflektieren zu können. Eine ganz große Kraftquelle ist immer wieder die Kunst. Ich fühle mich privilegiert, weil ich von diesen tollen Arbeiten umgeben bin. Diese Arbeiten sind es auch, die mich immer wieder aufladen und erfrischen.“

***

Am elften Tag der virtuellen Reise trifft die Gruppe Peter Kurenbach. Er berichtet über die Entstehung und die Arbeit des Hauses Müllestumpe in Bonn. Das Haus Müllestumpe ist ein inklusives Hotel mit Restaurant in Bonn. Peter Kurenbach hat das dazugehörige Atelier gegründet.

Peter Kurenbach kommt ins Schwärmen und erzählt von den eigens für das Projekt genähten Zelten. Mit den Zelten sei die Projektgruppe von Stadt zu Stadt gereist. Sie waren Veranstaltungsort für Workshops und Ort des künstlerischen Schaffens. Oftmals wurden die Zeltstädte mitten in der Stadt aufgebaut. Viele Menschen mit Down-Syndrom wurden eingeladen. „Großartige Exponate sind dabei entstanden, die dann in die nächste Stadt mitgenommen wurden“, so Peter Kurenbach. Wenig später lernte Peter Kurenbach die Gründern*innen des Haus Müllestumpe kennen. Er engagierte sich dort. Katja de Bragança gründet zu der Zeit den Ohrenkuss.

Weiterführende Informationen über das Haus Müllestumpe sind hier zu finden:
http://www.muellestumpe.de/

























(6) https://www.atelier-goldstein.de
(7) https://www.lebenshilfe-ffm.de/de/
(8) Персональний бюджет: https://de.wikipedia.org/wiki/Persönliches_Budget
(9 )https://www.aktion-mensch.de
(10) https://www.emmaus-international.org

***
Лізетте Ройтер – художня директорка компанії сценічного мистецтва «Неходженими стежками» (Un-Label Performing Arts Company) в Кьольні. З 2006 року вона керує міжнародними проектами. З 2013 року ініціює передовсім реалізацію інклюзивних проектів. Вона прагне таким чином зробити доступними міжнародні проекти і для людей з особливими потребами. Лізетте Ройтер має кваліфікацію спеціального педагога.

Компанія «Неходженими стежками» організовує міжнародні симпозіуми, науково-дослідницькі проекти й саміти з метою створення мереж у сфері культури. Її діяльність носить міждисциплінарний характер і включає в себе інклюзивні театр, танець, музику й літературу.

«Чи можна ознайомитися з публікаціями про Ваші проекти і в режимі он лайн?“
Лізетте Ройтер: «Цього літа ми опублікуємо методичний посібник. Орієнтовно це буде у вересні. Цей посібник було створено в рамках проекту ЄС у формі оприлюднення контрольних списків у сфері сценічного й образотворчого мистецтва(11) ».

«А як організовані Ваші постановки? Чи надаєте Ви особливої ваги участі в них осіб з інвалідністю і чи доступні вони для всіх? Якого головного принципу Ви дотримуєтеся?»
Лізетте Ройтер: «І нас є і те, й інше. Участь завжди беруть особи з інвалідністю. У трьох щойно показаних сценічних роботах 50% виконавців відповідних ролей були особами з інвалідністю. Але звісно ж наша мета полягає і в тому, щоб серед аудиторії було якомога більше глядачів/глядачок з інвалідністю».

З великим обсягом більш детальної інформації про оригінальну роботу компанії сценічного мистецтва «Неходженими стежками» можна познайомитися за такими посиланнями:
про саму компанію: https://un-label.eu
про проект ImPArt:
https://un-label.eu/project/impart/
про проект creability:
https://un-label.eu/project/creability/
Актуальну інформацію можна знайти також у Фейсбуку.






(11) link zum Handbuch: https://un-label.eu/project/handbuch/


***
Lisette Reuter ist die künstlerische Leiterin der Un-Label Performing Arts Company in Köln. Lisette Reuter leitet seit 2006 internationale Kulturprojekte. Seit 2013 initiiert sie vor allem inklusive Projekte. Die Motivation dabei ist, internationale Kunstprojekte für Menschen mit Behinderung zugänglich zu machen. Lisette Reuter ist auch Sonderpädagogin.

Die Un-Label Company veranstaltet internationale Symposien, Forschungsprojekte und Summits um Akteure in der Kultur zu vernetzen. Die Arbeit ist interdisziplinär und befasst sich unter anderem mit Inklusion in Theater, Tanz, Literatur und Musik.

„Wie gestalten sie Ihre Aufführungen? Konzentrieren sie sich darauf, dass an Ihren Aufführungen vor allem Menschen mit Behinderungen teilnehmen oder sind sie für alle zugänglich? Was ist die Grundidee“
Lisette Reuter: „Beides. Es sind immer Künstler*innen mit Behinderung beteiligt. In den drei eben gezeigten Produktionen waren immer 50% der Performer*innen auf der Bühne Künstler*innen mit einer Behinderung. Aber natürlich ist unser Ziel auch, Zuschauer*innen ins Publikum zu holen mit einer Behinderung.“

„Wie präsentieren Sie sich nach außen hin?“
Lisette Reuter: „Das ist ein sehr umfassendes Thema. Das Ziel ist eigentlich, dass die Gesellschaft keine Unterschiede macht, ob das eine inklusive Produktion ist oder eine nicht-inklusive. Das Ziel ist, dass es als Normalität angesehen wird und man das gar nicht „labeln“ muss, sondern „un-labeln“. Wir benutzen das Wort „mixed-abled-company“.
Dadurch wird den Zuschauer*innen, die zum Beispiel ein Plakat draußen sehen, klar, dass es ein inklusives Projekt ist. Wir achten sehr darauf, mit Icons zu arbeiten, die die Barrierefreiheit symbolisieren. Uns ist wichtig, dass wir den Zuschauer*innen gegenüber klar kommunizieren, was zu erwarten ist. Aus den Flyern geht deutlich hervor, welche Formen der Barrierefreiheit geboten werden. Vor den Aufführungen produzieren wir Promotion-Videos in Gebärdensprache. Wir haben auch Audio-Flyer geplant für blinde Zuschauer*innen.“

Weitere Informationen: https://un-label.eu.
Das Projekt ImPArt: https://un-label.eu/project/impart/
Das Projekt creability: https://un-label.eu/project/creability/
Aktuelle Informationen: sind auch über facebook verfügbar.
***
«Подорож стала справляти настільки реальне враження, що виникає бажання посидіти увечері разом на терасі пивного ресторану», діляться своїми відчуттями Анне Ляйхтфус і Катя де Браґанца. Настав дванадцятий день віртуальної поїздки. Цього дня Юта Шуберт із Гамбурга розповість гостям про Об’єднання німецькомовних країн з питань мистецтва людей з особливими потребами під назвою EUCREA. Об’єднання було засновано у 1989 році разом із низкою інших організацій. Ідея полягала в тому, щоб посилити підтримку мистецтва людей з інвалідністю й допомогти художникам/художницям в роботі над своїми творами. 30 років тому, каже Юта Шуберт, мова йшла про інтеграцію, а не про інклюзію, як нині. Об’єднання EUCREA влаштовує фестивалі, конференції і симпозіуми. Останніми десятиріччями, зауважує Юта Шуберт, були визначені головні напрямки діяльності. Характерною ознакою культурних проектів став їхній інклюзивний характер. Другою головною сферою зусиль, продовжує свою розповідь Юта Шуберт, стало забезпечення спеціалістів потрібною інформацією. З цією метою EUCREA організовує форум представників культури й мистецтва, що виявляють інтерес до цієї тематики. Третя важлива сфера діяльності носить швидше структурний характер і стосується створення програм.

При цьому завжди йдеться передовсім про покращення ситуації митців/мисткинь, та забезпечення їм можливостей для встановлення контактів та виступів.

Глибше з діяльністю EUCREA e.V. можна ознайомитися на домашньому сайті цієї організації: https://www.eucrea.de.

Фестиваль культури Sommerblut ось уже впродовж 19 років щорічно проходить у Кьольні. Характерною ознакою цього інклюзивного фестивалю стала співпраця між людьми з особливим потребами, так званими біженцями та іншими «соціально неблагополучними» групами та професійними художниками/художницями, акторами/акторками, музикантами/музикантками, які спільними зусиллями проводять цей фестиваль, що охоплює всі жанри. Фелікс Дорнзайфер розповідає, що щорічні проекти складаються із 25-30 робіт з-за кордону та з Німеччини. Крім того, додає він, створюється від шести до семи власних робіт.

«Чи отримують такі проекти сприяння від держави?»
Рольф Еммеріх: «Так. Ми – вільний фестиваль, який підтримується містом Кьольн. Аби отримати можливість реалізації проектів, ми звертаємося із заявками також і до держави та фондів, що надають гранти».

«А хто Ви по професії?»
Роль Еммеріх: «Я – фізична особа-підприємець. Директор фестивалю й культурний менеджер».
Фелікс Дорнзайфер: «Я вивчав «менеджмент у сфері креативних індустрій». Рольф вивчав податкове право. Він дуже добре вправляється з цифрами. Й опинився там, де працює зараз, змінивши чимало маршрутів».

«А Ваші команди інклюзивні?»
Рольф Еммеріх: «Так, наші команди - інклюзивні. Від режисера/режисерки й до художника/-ці-декоратора/-ки. Але це завжди залежить від проекту».

Ще більше інформації про вражаючі й зворушливі роботи можна знайти на домашньому сайті https://www.sommerblut.de. На каналі YouTube під назвою „Sommerblut Kulturfestival“ можна переглянути чимало фільмів про дуже цікаві проекти.


***
„Die Reise fühlt sich inzwischen so echt an, dass man am liebsten den Abend gemeinsam im Biergarten verbringen würde“, so Anne Leichtfuß und Katja de Bragança. Es ist der zwölfte Tag der Reise. Jutta Schubert aus Hamburg wird an diesem Tag über den Verband EUCREA sprechen. Jutta Schubert berichtet über die Entstehung und erklärt, dass EUCREA Verband Kunst und Behinderung e.V 1989 zusammen mit weiteren Organisationen gegründet wurde. Die Idee war, die Kunst von Menschen mit Behinderung mehr zu fördern die Künstler*innen zu unterstützen. Vor 30 Jahren, so Jutta Schubert, sprach man noch von Integration und nicht wie heute von Inklusion. EUCREA hat Festivals, Tagungen und Symposien veranstaltet. Im Laufe der letzten Jahrzehnte, so Jutta Schubert, wurden Schwerpunkte heraus gearbeitet. Die Kulturprojekte zeichnen sich dadurch aus, dass sie einen inklusiven Zusammenhang haben. Der zweite Schwerpunkt, so Jutta Schubert weiter, besteht darin, Fachleute mit Information zu versorgen. EUCREA veranstaltet dafür ein Forum für interessierte Menschen aus den künstlerischen Bereichen. Der dritte Schwerpunkt seien Programme, die eher strukturell sind.
Dabei geht es darum, die Situation der Künstler*innen zu verändern, Kontakte und Auftrittsmöglichkeiten zu schaffen.

Weiterführende Informationen über EUCREA e.V. sind auf der Homepage zu finden:
https://www.eucrea.de.


***

Das Sommerblut-Festival ist ein seit 19 Jahren jährlich in Köln stattfindendes Kulturfestival. Das inklusive Festival zeichnet sich durch die Zusammenarbeit von Menschen mit einer so genannten Behinderung, mit Flüchtlingen und anderen „sozial benachteiligten“ Gruppen aus, die gemeinsam mit Berufskünstler*innen, Schauspiele*innen, Musiker*innen ein Genre- übergreifendes Festival auf die Beine stellen. Felix Dornseifer erklärt, dass sich die Projekte jedes Jahr aus 25-30 Produktionen aus dem Ausland und aus Deutschland zusammensetzen. Zusätzlich, so Felix Dornseifer, entstehen auch sechs bis sieben Eigenproduktionen.

„Werden solche Projekte vom Staat gefördert?“
Rolf Emmerich: „Ja. Wir sind ein freies Festival. Wir bekommen Unterstützung von der Stadt Köln. Wir schreiben auch viele Anträge an den Staat und an Stiftungen, um die Projekte möglich zu machen.“

„Was sind sie von Beruf?"
Rolf Emmerich: „Ich bin selbständig. Ich bin der Festivalleiter und Kulturmanager.“
Felix Dornseifer: „Ich habe „Management in the creative econimie“ studiert. Rolf hat Steuerrecht studiert. Er kann sehr gut mit Zahlen umgehen. Er ist über Umwege da gelandet, wo er jetzt ist.“

„Sind ihre Teams inklusiv?“
Rolf Emmerich: „Ja unsere Teams sind inklusiv. Das heißt, von der Regisseur*in bis zur Bühnenbildner*in. Das hängt immer vom Projekt ab.“

Weitere Informationen über die überaus beeindruckenden und berührenden Arbeiten sind auf der Homepage, https://www.sommerblut.de, zu finden. Auf dem YouTube-Kanal „Sommerblut Kulturfestival“ sind zahlreiche Filme der sehr beeindruckenden Produktionen anzuschauen.


This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website